Вічна Слава!

Олександр Дудник.

Для мене і моїх друзів він був не просто провідником або близькою людиною. Є таке визначення рідного, близького серцю, незважаючи на кровні зв’язки... Він був нашим Родичем. Передавалася братчина по колу разом з ним у Донбаських лісах, неквапливо лилися бесіди в його майстерні, яка більше була схожа на зібрання з усіх світів разом узятих, швидко рухався його пензлик, повторюючи обриси - майстер малює. Враз осиротіло Луганське козацтво, пустка й жаль засів в наших серцях від чогось наче недосказаного, недочутого... Він був Патріотом, Сонцеславнем і Другом!

Переймаюся за долю його духовного спадку, за його майстерню та музей, тримаю кулаки за близьких йому людей по духу, що взялися за добру справу і не дадуть розтягнути на шматки доробки митця.

Генерал-отаман генерал-хорунжий Українського козацтва Олександр Дудник за життя став заслуженим художником України, був єдиним козацьким керманичем, який спілкувався рідною мовою не тільки за для показухи, вона звучала в його майстерні, вдома, за чашкою запашного травяного чаю, мурави для якого він збирав власноруч. Для всіх він був Семеничем, славним, щирим, геніальним, що переймався долею нашого краю, допомагав відновленню традиційних знань та мови. Він був гончарем, археологом, альпіністом, байдаристом, ювеліром, реставратором, грав на будь-якому інструменті. В його майстерні навіть була сопілка з ніжки кроваті)), він любив нею шокувати. А ще він дуже поважав Жінку, навчив козацтво ставитися до нас, жінок, як до Берегинь. Тобто повертав чоловікам традиційне для нашої України ставлення до жіноцтва.

Семенич був не просто козаком, він був Характерником....

Не будемо плакати, прославимо словом Отамана Дудника! Світла Йому Пам’ять, най пирує з Пращурами!

28 лютого йому буде сорок діб.