Що в Луганську найстрашніше?

Зустрів новий рік з вірою в Бога та в переміни на краще для себе, рідних і неньки України. Але щойно взяв до рук місцеву пресу, підконтрольну босам області, радісні настрої вивітрилися.

На шпальтах газет та програмах телебачення одні й ті ж самі обличчя: колишні провладні, нині опозиційні, зі своєю набридлою балаканиною.
Місцеві депутати мали б вирішувати соціальні та національні питання, у нас же лише шукають ворогів.

Почитаєш їх, послухаєш, і одраз видно, через що Луганщина пасе задніх. Ось вони, тутешні проблеми “номер один”: 1) українізація (серед російськомовної преси почали видаватися україномовні “Ворохобник” і “Наша справа”); 2) ОУН-УПА (невелика кількість місцевих жителів, які не погоджуються з тим, що історія України повинна писатись у Москві); 3) НАТО (організація, про яку мало хто знає, але вона дуже не подобається Москві та її холуям в Україні)
Через ці “проблеми” луганці не можуть міцно стати на ноги. Однак роздування цих “проблем” добре допомагає наживатись місцевим босам, які живуть за принципом “знайдемо ворогів і свої прорахунки на них же і повісимо!”

Але влада забуває, що ми — люди, а не тварини. Ми маємо розум. Тож можемо розрізняти брехню і правду. Навіть ті, хто ще донедавна вірив місцевим босам, потроху починають бачити, що й до чого. А отже, прихильників побрехеньок стає чимдалі все менше. Все важче збирати під свої облудні гасла людей, все важче залучити їх до своїх махінацій... От і казяться на шпальтах і на екранах.

Слава Україні!

Героям слава!

Люфа