Провінційні театри

Театр – це мистецтво, культурний розвиток і «про Луганський український театр можна сміливо говорити як про колектив зі сформованим, неповторним театральним обличчям, що вирізняється своєрідною сценічною формою в сучасному прочитанні української класики, в віртуальному вирішенні сценічного простору, в гармонійному поєднанні музики, пластики, світла, сценографії, акторської гри, у відтворенні мистецькими засобами світогляду людини сьогодення». Діючий репертуар театру дуже різноманітний, тобто кожна людина знайде для себе щось цікаве, от наприклад: музична драма («Ніч на Івана Купала», «Свіччине весілля», «Титарівна»), музична комедія («Сватання на Гончарівці»), мюзикл («Ромео і Джульєтта»; «Три мушкетери») тощо. Також представлена широка програма для малюків, – все це музичні казки.

То чому ж зацікавленість людей у театрі зменшується? Якщо порівняти театр з кінотеатром, то переваг у першого виявляється більше, тут жива гра, глядач сам входить до неї і стає її частиною!

Іноді я чую про «культурний голод», який існує у нас. Це так, мало із загальноукраїнського доходить до Луганська. Але ж ми все одно маємо можливість культурно розвиватися: піти в театр, художню галерею або музей. Шкода, що згори розвиток не стимулюється в культурному напрямку, лише в грошово-крутильному – будуються магазини, при тому всупереч бажанням людей.

Спробую тепер відповісти на питання: «Чому люди кажуть “ні” театрам?». Багато хто просто не розуміє, навіщо туди ходити, не навчені; дехто, справді, не має часу (і це нормально! Так буває). Але, мабуть, проблема глибша, бо невипадково стаття має назву «провінційний театр». Більшість людей згадує про театри, коли чує: «Виставка-ярмарок», «Київські каштани» – це сильно впливає на рівень театру. Що ж, гроші потрібні всім!

Мені здається, що іноді саме наповнення вистави відштовхує глядачів. Відвідуючи театри Луганська, Києва та Львова, я помітила дещо цікаве: в них відбивається те, чим живе місто. У Львові зараз проблема, що люди від’їжджають за кордон працювати, а їхні родичі з сіл переселяються у місто – це дуже актуальна тема у виставах. У Києві в театрах, звісно, все на високому рівні, але замішано на політиці. Що стосується Луганська, то народ наш дуже «опошлєлий», тому і у виставах ми бачимо те саме. А людям, які йдуть до театру, бачити це неприємно. Але актори стараються, і ми поважаємо їх працю, вони – творчі люди, їм важче, ніж нам.

Подруга Кріс