Зазнайомимось?

Вітаю тебе, друже чи подруго!

Ти тримаєш в руках “Ворохобника”. Що воно таке? Для чого? Для кого?

Цей аркуш готувався для того, хто шукає, хто бачить неправду в тому, що нам пропонується з екранів та динаміків.
Ми – українці. Але чи не вся інформаційна машина України (а надто Луганська) “піклується” про нас, щоб, не приведи Боже, ми не почали пишатися собою. В Луганську прищеплюється думка, що тут взагалі “украінцев нєту і нє било”. Над цим ретельно працює вся лібералістична система (яка має свої економічні зацікавлення в цьому).

Відсутність у тобі Українця довести непросто, тому система вдається до вживлення дрібніших (на перший погляд, зовсім далеких від того) деструктивних міфів. Вся її задача – відвернути людину від себе, а тоді збирати щільні лави тих знеособлених і відстоювати “загальнолюдські” (а насправді цілком конкретні, зовсім не твої і не мої) інтереси.

Все, що вбиває особистість, я називаю Попсом. Це я і мої друзі вважаємо Злом.

Отже, хочеться сказати своє слово. Мо', воно допоможе повернути українцеві таїну його власного життя. Руйнувати міфи (які живлять систему, але вбивають тебе), натомість давати те, що вдихає життя – мета “Ворохобника”. Адже ворохобник – це бунтівник.
Ми – українські націоналісти Луганщини. Ось тобі можливість дізнатися наші думки про те, що діється навколо.
Хтозна, можливо, тут буде те, що й ти шукаєш... Ми саме цього прагнули при створенні “Ворохобника”.

Заповіт Шевченка

Напередодні святкування 193-ї річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка незайвим було б замислитись, ким є він для нас – представників молоді ХХІ століття. Розпитавши своїх однолітків про це, я одержав відповідь, що мене дещо засмутила. Для когось Шевченко – „символ України” (пригадаймо „без верби і калини нема...”), але за цими словами – порожнеча. Для інших – бренд „мейд ін Юкрейн”. А то й – „щось підзабуте зі шкільної програми”.

Напередодні святкування 193-ї річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка незайвим було б замислитись, ким є він для нас – представників молоді ХХІ століття. Розпитавши своїх однолітків про це, я одержав відповідь, що мене дещо засмутила. Для когось Шевченко – „символ України” (пригадаймо „без верби і калини нема...”), але за цими словами – порожнеча. Для інших – бренд „мейд ін Юкрейн”. А то й – „щось підзабуте зі шкільної програми”. І, звичайно ж – пам'ятник у центрі міста як орієнтир для призначення побачення... У кожного свій Шевченко.

Не знаю, чи комусь з нас вдасться ясно побачити постать, спотворену традиційним шкільним квохкотінням. Чи хтось розуміє Шевченка не як тиражований шаблон Кобзаря-ідола? На жаль, небагато з нас можуть похвалитись розумінням його літературної спадщини. А його варто взяти до серця не за списком творів, обов'язкових для прочитання... Я впевнений: „Кобзар” – це книга про сьогодення для моїх однолітків. Варто навчитись переступити стандартно-затерті й порожньо-пафосні стереотипи про „ворога панів”, „захисника знедолених” тощо. І самому побачити Шевченка. Але не таким “плаксієм” і “соціальним співцем”, як було до сьогодні. Щоб став поет не „третьою книжкою зліва на поличці”, а співрозмовником, порадником і вчителем для кожного з нас.

Можливо, тобі в цьому допоможе уривок зі статті Дмитра Донцова “Заповіт Шевченка”.

Заповіт Шевченка (Дмитро Донцов)

...Білий царат вирвав йому [Шевченкові] язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного з «своїх», сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами! невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.

...Він твердо тямив, що «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат «деспотів». Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця бачив він подостатком на Україні. Була це численна порода рідних по крови земляків, які «помагали москалеві господарювати» та з матері останню свитину здирати. Він бачив брата у кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не коли «рідні» Каїни продавали як «лакеї в золотій оздобі» чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською «кокардою на лобі», витертім з усякого почуття сорому й чести. Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси».[...] Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів продати у різницю москалеві. Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш Московію, оту «орду, скитів і варварів», а й ту погань людську з рідних «землячків», які помагали розпинати його Україну...

...Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію [...]; їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану многими печатями, їх, чиї блискучі постаті мов бенгальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається і своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кров'ю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів вільну націю, де була б своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця, ні його брехня. До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і завіщав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє послання не лиш для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, до нас...

підготував друг Цвіркун

Поки мізки відпочивають

Явище Попсу – комплексне і проявляється у ВСІХ галузях життя! Отже, воно не могло оминути інформаційні технології.

Комп’ютер значно спрощує обробку інформації. Свідомість людини розслабляється. І цим, звісно, можна скористатися, зліпивши з розм’яклої особистості те, що заманеться.

Тому вибір операційної системи – питання щиросердної довіри. Кому ж довірилися ми? Знаємо – вінді! Тут є два варіянти:

• Ти заплатив за неї гроші.
• Не заплатив (вкрав).

Скажу спочатку про друге (чи не найбільш розповсюджене).

Не заплатив (вважаємо, звісно, себе крутими)... Але невже ти думаєш, що це не передбачено? Адже у світі бувають різні “добродії”: “Хочіш наркати? Та бірі! Бірі дарам! Ета падарак!” Той, хто отримав задурно то “добро”, ще не знає, що воно таке (“Я же в любой мамєнт магу...”). Але незалежно від того, знаємо чи ні, ми здійснюємо вибір шляху. А він обов’язково заведе кудись! Те саме і з вибором операційної системи (ОС). Не зле би було дізнатися, куди прийдемо?

Піратство, розповсюджене на теренах колишнього (і досі ще не повсюдно похованого) совка, вважаємо таким собі новітнім “корсарством”. Ледь не прометеєвим вогнем. “Протів сістєми!”, “Назло буржуям!”... Але чи не є оте “назло” таки гарно спланованим актом підсадки? Багато моїх друзів кажуть: “я був спробував поставити собі лінукс, але не витримав – і зніс”.

Гарно? От тобі і “в любой мамєнт”. Ломка чи ні?

А тепер дивимо, що буває далі...

“Друган, друган, другаааан... Нада.. Мнє нада! Дай, дай, друган!”

“Ну, ти ж панімаіш, брателла, шо я сібє в убитак ні магу... Тада мог, а тіпєрь ні магу. Діньгу гані – і фсьо будіт”

Бідака мо’ десь і почує щось про лінукс, але він знесе його одразу... І бабенятки свої таки дістане і віддасть... І такі випадки вже були з серйозними установами із потужними адміністраторами. Перехід на іншу ОС буває настільки болючим, що легше заплатити великі гроші за те, щоб все лишилося, як було. Але угоди з Microsoft Corp. мають деякі неприємні особливості. Адже вони залежать від типу твоєї мережі. Якщо ж ти зміниш конфігурацію своєї мережі – маєш оплатити купівлю додаткових ліцензій на використання ОС Windows. Ще тобі і за це думати! Взагалі, за ліцензійною угодою з Microsoft ти, хоч і заплатив за неї гроші, не є її власником. Тобто ти не купуєш продукт, а оплачуєш послугу (що, звичайно ж, обмежує тебе у її використанні). Додатковий головний біль, ще й за твої ж гроші... Аналогія з наркотою, як на мене, – прозора! А якщо ти “простий смертний”, але купив собі другий комп'ютер – за віндусятними канонами – знову плати, або за надання послуг іншої вінди, або за додаткову ліцензію, якщо ти збираєшся робити термінальну мережу. А інакше, ти вважатимешся піратом, навіть, якщо вінда на першому твоєму комп'ютері – ліцензійна.

А вже поступово стає зрозуміло, що “халява” скінчилася. Для того, щоб переконатися – здійсни рейд по магазинах. Пошукай якийсь софт. Тепер його дістати важче, ніж раніше, еге ж? Як гадаєш, який шлях вготовано для того, хто вже звик працювати з Windows (а вчитися працювати з іншою ОС не хоче)? А нещодавно людина тішилася, що “надурила буржуя”... Хто ж кого надурив?

А “підсадка” на вінду відбувається ще на самому початку! Згадай, на якій ОС вчаться діти в школі? Діти – це наше майбутнє? Тоді – яке?

Не секрет, що на сьогодні ОС Windows є у всіх структурах України, не виключаючи державні. А вінда не марнує часу і всіляко узалежнює свідомість користувача. Гарна етикетка, “аткінтєсь на спінку крєсла” і візуальна привабливість... Щоправда, цим притлумлюється увага, щоб не помітити, що вінда повністю прибирає з MBR згадки про інші ОС (якщо такі були), що вона не бачить файлових систем, не розроблених Майкрософтом, не підтримує відкриті формати. “Їх не існує!”. Взагалі Windows не обтяжує себе дотриманням стандартів. А отже, перехід з неї на іншу ОС (стандартизовану) буде дуже складний, бо тут же “все по-іншому”. Отже, встановивши Windows, ми дистанціюємося від світу інших новітніх інформаційних технологій (дуже часто – безкоштовних), та утримуємося у полі впливу (такому собі вигулі) корпорації. А головною метою будь-якої бізнесової структури є (звичайно ж) отримування прибутку. Гадаю, ти вже здогадуєшся, з кого?

І ось тепер вся держава практично на гачку і віддана милості єдиної людини – власника Microsoft Corp. Як вважаєш, що буде, коли йому вшнипиться таки “збити” грошенят з України (а значить, з українців – нас із тобою)? Міф? Вигадки? Такого ніколи не буде? Але вже зараз Станіслав Ніколаєнко підписав угоду з Майкрософтом, про “легалізацію” використовуваної вінди у державних установах, де саме йдеться, у який термін і скільки має бути заплачено нами їм. А чи здогадувався він про те, який головний біль він купує за наші гроші нам же? А воно йому треба? Головне, щоб рейтинги зростали.

Слід сказати, що платний софт ще не зло (ти зробив – я це потребую – я плачу тобі гроші за твою роботу). Це гідний варіянт, але... Погано, коли те, за що я плачу робитиме з мене залежного від себе платника...

Отже:

• Якщо ти вкрав, то хтозна, хто з вас “кращий”? Чи Біллі, який робить з людини споживача-платника, чи ти, котрий краде.
• Якщо ж ти свої гроші віддаєш... Дивись, що купуєш! Навряд тобі хочеться заплатити зараз за те, що тягтиме з тебе гроші поза твоєю свідомістю потім і надалі.

Вважаю, що вінда – це один з компонентів Попсу. А його мета – платник! Досягненням Попсу буде істота, яка робитиме всього декілька справ:

• спатиме – для того, щоб мати сили платити;
• їстиме – щоб поновлювати свою елементарну енергію до платіння;
• працюватиме – щоб бути платоспроможним – на роботі, за результати якої він заплатить утриціни;
• і найголовніше – ПЛАТИТИМЕ.

Кожен з нас потрібен Попсу! Ти – також...

Зірвидах

Голова

голова прочинена навстіж
- залітайте, гуси-лебеді!
голова просить каші
головою грали в реґбі

голова ніби акваріум
розбита достоту
медитують рибки в терраріумі
після потопу

і жоден нормальний Будда
і кожен дядечко Хам
з головами дружити не будуть
бо вони з відкидними дахами

Люба Якима

Націю єднає ідея

Вже неодноразово переконувався, що масова думка настільки ж є вартісною, наскільки є глибоким знання предмету тої думки. Якщо простіше, то часом складається враження, що найкраще розбираються в політиці ханурики-бухарики, в ядерній фізиці – філологи, в медицині – бухгалтери... Все б нічого, але трішечки нудить від такого масового всезнання! І мені, Панасові Недовірку, завжди хотілося хоча б у міру свого розуміння і бачення (будемо чесними – також скаліченого “суспільною думкою”) осягнути все так, як воно є насправді.

Одним з найбільш цікавих для мене питань постало поняття націоналізму. Якщо масово мусолять це питання “політики” славної підпарканної родословної, і “хаває” інший базарний “піпл”, варто навіть було б ризикнути життям і здоровям і зустрітися з грізним представником “українського буржуазного”. Ось і ризикнув.

Довго вишукував серед натовпу звірюку в людській подобі із закривавленими пазурями та упирячими іклами. Не було. Я міг би ще довго так виглядати, але ж є доля! – націоналіст сам мене знайшов. Він також давно був зацікавлений моєю особою (склалося враження, стежать вони за всім і всіма. Яке там СБ чи Массад у порівнянні!). Назвався Другом Люфою.

Наводжу унікальний уривок з нашої розмови.

...Панас Недовірко: Існує поширена думка, що Україна з Росією – брати (чи то пак сестри?). Що, крім Росії, нас ніхто не захистить... Націоналісти ж всіляко намагаються віддалити Україну від братньої Росії. Чого ж ви, націоналісти, хочете? Бабусі бояться що ви продасте Україну американцям...

Друг Люфа: З Московією ми такі самі брати, як із Каїном Авель. Знаєш, Панасе, коли на теренах України з'явилися москвини, казали що вони “брати” і... Винищили мільйони українців. Раніше давили голодоморами і вбивствами, а тепер просвіщенні стали – газом та паливом. Така собі садо-мазо-любов виходить! Чи ми збоченці? А щодо американців... базарний трьоп.

А церковні розколи? Чому так хочете Української Помісної Церкви? Не вистачає вам існуючих?

Коли в Києві стояли золотоверхі храми, в Москві ще навіть писемності не було. Московська церква “уславила” себе агентурною роботою на царя-батюшку, а згодом і на "атца всєх народов" Йоську Сталіна. А нещодавно ще й “роз'яснювало” людям, за кого слід голосувати. Погодься, більше схоже на нечистого в рясі, ніж на Церкву.

Часто чути, що захист української мови на сході – це PR і примусова українізація...

PR – захищати московську мову в Україні, де вона не зазнає жодних утисків. Мова – душа нації. Держава без мови, як тіло без душі. Кожній нації Бог дав свою мову і свою землю. Українцям – українську. А той, хто нехтує даром Бога, не знає спокою ні на землі, не знатиме і на тому світі!

Помітно, що ти віриш в Бога? А як інші націоналісти?

Усі ми браття у Христі і діти Божі... Лише комуноїди від мавпи [з іронією].

У твоїх словах чути багато радикалізму. Чому?

Минулого століття Україні випало багато лиха з легкої руки політиків-соціалістів... Історія навчила. Якщо й далі будемо толерантними, лояльними та “демократичними” до наших ворогів, то взагалі українці як Нація і Україна як держава перестануть існувати! Будемо дружні з друзями, а не з ворогами!

На Сході України поширена думка: “Хто хоче розмовляти українською – нехай їде собі до Галичини!”. Що ти про це думаєш?

Я б тоді запропонував усім шовіністам написати листа до Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Президента, щоб зробили для всіх українців резервації (як для індіанців в Америці), бажано біля Чорнобиля. Гадаю ВР та КМ підтримають цю пропозицію. І тоді, думаю, такі “посилателі” відчують власною шкірою, що означають їхні слова.

Так ти, виходить, екстреміст?

Я – націоналіст! Націоналізм – це мислення і діяння в інтересах Нації. Це є втілення Національної Ідеї в життя! Особливо гостро націоналізм постає під час загрози існуванню Нації. Ось таке-то...

А в чому полягає Національна Ідея?

Це захист, відродження та розбудова держави.

Захист від кого? Який народ ви вважаєте своїм ворогом?

У нас немає народу-ворога, є ворожі ідеології: комунізм, нацизм, імперіалізм, шовінізм, лібералізм... Ті, що знищують нашу самобутність і заважають розвиватися Україні. Представники інших націй нормально ставляться до нашої держави, культури! Отже, і я та всі націоналісти ставимося до них так само. Лише “п'ята колона” виступає проти всього українського. Звісно, вони є автоматично і нашими ворогами. Ми за ними ведемо пильне стеження [усміхнувся].

Що може об'єднати Україну?

Україна і так об'єднана! Націю єднає ідея. Щоб не розділяти народ, треба усунути політиків-придурків. Якщо прозахідним лібералам подобається, що робиться в Голандії, – нехай їдуть туди здійснювати свою “голубу” мрію! Там їх радо зустрінуть! А комуноїди, наприклад, дуже скучили за Колимою... Теж треба владнати!

Чому ж українці такі різні?

Як на мене, в Україні живуть три типи українців: 1) власне Українці – це люди, які поважають свою державу, мову, культуру; 2) хохли – люди, у яких “хата скраю” (байдужі); 3) малороси (“нєдоросль”) – то збоченці, про яких я вже сказав, – їм подобається бути згвалтованими “братом” (раби-мазохісти).

Хохол ще може стати Українцем (вічно байдужим бути не можна), а ось малорос – то вже клініка... І від кожного з нас залежить, ким стануть наші діти: хохлами, малоросами або ж Українцями, які будуть обробляти та боронити свою землю.

А що об'єднує націоналістів Луганщини? Якась партія, лідер, чи що?

Ми об'єднуємось не довкола когось. Нас згуртовує Справа в ім'я України та Національна Ідея.

Чим тоді націоналізм відрізняється від патріотизму?

Націоналізм – дієвий патріотизм. Просто патріотизм – це розмови. Треба робити.

 

Ось така-от вийшла розмова. З інтелігентною, харизматичною, тому, мабуть, і небезпечною людиною. Небезпечною для політиканів, які “лохматять” наших рідних бабусь. І разом з ними – нас.

З націоналістом другом Люфою
розмовляв Панас Недовірко

Ліберальні мудрості

Що ж то за звір?.. Я означу інтуїтивно: Націоналізм – світогляд, для якого справедливо: а) критеріяльність мислення – “інтереси моєї Нації”; б) підпорядкованість діяльності – “інтереси моєї Нації”.

Кумедно читати, як ліберали означають націоналізм: "інтереси СВОЄЇ нації ВИЩЕ від інтересів ІНШИХ націй". Сюди впаяно порівняння-протиставлення, отже, ця фраза з наголосом на конфлікті є не означенням, а цілком негативним емоціюванням-(само)стращанням. Емоція собою затуманює значення фрази і, отже, не дає сприймати її зміст. Тож це не означення, а лише фраза, спрямована на автоматичне викликання у читача негативних вражень (такий собі психологічний прийом).

Людина, яка підпадає під наведене “означення”, має бути поганою, адже воно сприймається як означення чогось недоброго. Вочевидь вважається, що люди, “для яких інтереси інших націй ВИЩЕ від інтересів своєї” – добрі. Бо це – заперечення негативу, а отже – позитив.

Чи, може, “добре”, якщо “люди інтереси своєї нації НЕ ставлять вище інтересів інших націй” (позиція “не більше” чи “менше або дорівнює”)? Тобто “я радше поступлюся, ніж наполягатиму на своєму” (“менше”) – шлях до самообмеження і врешті знищення; або “я і не поступлюся, але і не наполягатиму” (“дорівнює”) – застій без розвитку і досягнень... І так назавжди? Той, хто йтиме цим шляхом, опиниться спочатку у вчора, а тоді у позавчора, і так далі (знову ж до самознищення через відсталість).

Інтереси ж інших націй не слід сприймати як однозначно антагоністичні до інтересів своєї. Адже вони можуть перетинатися. Якщо ж "точки перетину" ми не знаходимо, то значить:

1. Ми недостатньо компетентні (якщо не можемо побачити користь, то, можливо, не зможемо оцінити і розмір шкоди), тому не готові вести переговори з користю для себе. Значить, слід відмовитися від спільних дій.
2. Інтерес іншого полягає у завданні нам шкоди – отже, тим більше слід не лише відмовитися, а й всіляко припинити реалізацію такого інтересу.

Я би сказав, що націоналіст сприймає інші нації як довколишнє середовище, у якому живе його Нація. Воно не вище і не нижче, воно просто Є. Націоналіст свою Націю не порівнює з іншими. Як ти не порівнюєш свою матір з іншими матерями.

Тому мені бува смішно, коли ліберали починають базікати на ці теми. Такого наслухаєшся/начитаєшся!.. Зазвичай, ці розмови полягають у створенні потворного образу і закидуванні його шапками... Моя порада – замислюватися над значенням слів, які ми кажемо. Цей рецепт допоможе створити собі світогляд без містифікацій і смислових городушок. А отже, допоможе ясніше дивитися на світ і сприймати його!

друг Зірвидах

42% харчів на українських прилавках – генетично модифіковані

Заборонити ввезення до України продуктів, що містять генетично модифіковані інгредієнти – просять урядовців вітчизняні екологи та науковці. Вони заявляють – вживання таких харчів шкодить здоров'ю людини. Фахівці виявили – майже половина харчів, що продають на українських ринках та в магазинах – штучно модифіковані.

Алергія, зниження імунітету та порушення обміну речовин. Ось неповний перелік хвороб, до яких може призвести вживання продуктів, які містять генетично-модифіковані організми (ГМО). А те, що вони в Україні продаються – встановили спеціалісти "Укрметртестстандарту". Першими перевірили близько півсотні зразків ковбас та каш швидкого приготування. На черзі – молокопродукти та кондитерські вироби.

Володимир Семенович, начальник науково-дослідного центру випробувань продукції ДП "Укрметртестстандарт": "У 42 відсотках продукції ми виявили генетично-модифіковані організми, вміст яких понад 0,9 відсотків. Це означає, що якщо б у нас було нормальне законодавство, всі виробники цієї продукції, повинні би були її маркувати".

В Україні досі немає закону про обов'язкове маркування товарів, яке б інформувало про вміст ГМО. Відтак споживачі не знають, що вони їдять. А ті, хто здогадуються про можливість використання в продуктах таких домішок, сподіваються хіба що на чесність продавців.

Галина, продавець: "В нас такої продукції майже немає зовсім. ...Свинина, телятина, значить, буває крохмал, добавка крохмалу, допустім, у варених колбасах, у копчених там немає таких добавок".

Нині в Україні існує лише одна лабораторія, де можна перевірити продукти на вміст ГМО. А потрібно, щоб вони працювали принаймі в кожній області. Як впливають такі харчі на здоров'я людини – у світі ще не дослідили. Але, наприклад, у багатьох країнах Євросоюзу від використання продуктів з модифікованим геномом на всяк випадок відмовилися.

Марина Пономарьова, Андрій Осауленко, 5 канал
взято з сайту Народного Оглядача (http://observer.sd.org.ua)

Молитва св. Єфрема

У Великому пості мовимо цю покаянну молитву з поклонами:

Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства і пустослів'я віджени від мене.

доземний поклін

Дух же доброчесности і смиренномудрія, терпіння і любови даруй мені, недостойному рабові твоєму (рабі твоїй).

доземний поклін

Так, Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки віків. Амінь.

доземний поклін
після цього 12 малих поклонів, хрестячися:

Боже, милостивий будь мені, грішному (грішній).

Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене.

Без числа нагрішив (нагрішила) я, Господи, прости мені.

відтак:

Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства і пустослів'я віджени від мене.

Дух же доброчесности і смиренномудрія, терпіння і любови даруй мені, недостойному рабові твоєму (рабі твоїй).

Так, Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки віків. Амінь.

підготував Борода

То хто ж ми?

Вітаю тебе! Приємно, що нам таки вдалося зробити другого Ворохобника. Сподіваюся, що тобі від того так само сонячно-добре, як і мені.

Коли Українець іде до іншого Українця, то чомусь стало прийнято говорити якимись городушками-рекламами (говорити не прямо, а якось сором'язливо)... Цей маразм пояснюють тим, що “людину слід привернути на бік Українства”. Через це “привертачі” починають базікати якимись ніжно-рожевенькими словами, вочевидь, боячись шокувати слухача/читача твердістю, жорсткістю і важким подихом Прадавніх Істин (які кожному Українцеві нагадують уві сні, що він не має бути жебраком на ВЛАСНІЙ землі). Часто у своєму пориві до “ненав'язливості”, добродії починають розхвалювати сопливість, з Українцями говорити чужою мовою. Щоправда, через це кількість “навернених” не більшає... Навпаки – виникає думка, що в нас Герої і не герої зовсім, а так... Мирні тюхтії, які важче сапки нічого в руках не тримали, які “славляться” своєю гостинністю до будь-якого ворога. А значить, що цими солодкозвучними “привертаннями” (всупереч бажанням “привертачів”) вистелюється дорога злодієві до панування над тобою (адже, якщо ти не шануєш своїх Героїв – шануватимеш чужих).

Ми не вважаємо за потребу когось привертати. Українець – народжений бути Українцем. Він не потребує лукавої мови! Кожен сам обирає свій шлях. Хто себе не знайшов – працює для здійснення чужих прагнень (не своїх). Якщо така людина не шукатиме себе – вважатиме, що так і має бути (щоб не відволікатися, від заробляння (жебрання) на тарілку каші у свого поневолювача). Її однаково не “привернеш” – марна справа. Ми з побратимами зібралися гуртом зробити цей листок для того, хто відчуває, що довкола – щедро фінансований театр з метою уярмлення тебе, щоб ти відстоював інтереси “кааліциі” чи “апазіциі”, президента чи “премьєра”, лише не України (не свої!). Робимо для того, хто шукає не слинявих рюмсань і квилень про те, як, хто і коли топтав наші городи, як нам усім від того боляче, і як ми шмарклі розмазуємо по своєму обличчі, впрягаючись до ворожого плугу. Цей листок для того, хто вірить у те, що господар на своїй землі він, а не якийсь солодкослівний голубенько-рожевенький зайда.

А отже, не чекай, що тут будуть спроби зробити зі сталевих мечів пластмасові.

“Ворохобник” для того, щоб серед усього довколишнього ти міг відчути найважливіше, старанно від тебе приховуване – ПРАВДА НА ТВОЄМУ БОЦІ. За правду боролися наші прадіди великі, боротьбу свою вони заповіли і нам з тобою. І будемо ми з тобою повним лайном, якщо зрадимо їх прагнення!

друг Зірвидах

За ким правда?

Мій дід воював. Служив у Червоній армії. Був розвідником. У боротьбі за свою землю й за її волю був поранений. Має ордени.

Здавалося б, політики – червоні, рожеві, руді і голубі... Вклоніться мовчки і вовтузьтеся далі, грайтеся у свої кольорові ігри гаманців, але дайте спокій! Мій дід воював і заслуговує зараз споглядати старечим оком землю, за яку вступився у скрутну годину, і радіти. Він має вже понад 80 років, поранення не дозволяє навіть виходити з двору. Хіба мало їх? Тих, хто для цієї землі віддав свого значно більше, ніж ми – сучасні – всі разом узяті.

Натомість сивим дідам, цілеспрямовано псується старість з причин політичної вигоди. Політики люблять залучати старих до своєї рекламної кампанії. Для цього вони вклинюють старечі почуття обдуреності (а значить – заважають радіти життю, змушують навпаки чекати на смерть), а тоді лиш пальцем показують, куди треба маршувати. Така собі “мобілізація” на засадах поширюваного серед старих апокаліптичного відчуття безвиході. Політики радіють... Рейтинги підраховують... А старому воїнові з відчуттям обдуреності і від постійних нервових потрясінь якщо не наближають відхід, то перетворюють його життя на пекло! А як же зробити людину нещасною, як вселити їй відчуття обдуреності? Все просто – втовкмачити стислі (щоб легко запам'ятовувалися) фрази, які складаються із надзвичайно сильних образів. Простіше сказати – штампи-шаблони.

Ти, звичайно, чув про “прислужників Гітлера”, про “ані нам в спіну стрілялі”. Про це модно щороку казати напередодні 9 травня. І цей рік не став виключенням.

Щороку! Повторюють і повторюють. Крап-крап, крап-крап... І вже ці слова багатьом дідам вдалося втовкмачити в голову. Адже й самі вони їх повторюють.

8 травня у новинах на ЛОТі* ветеран розповідає, що йому сумно на душі через відчуття, що в нього вкрали перемогу, що хочуть героями виставити воїнів УПА, і його вже не вважають героєм, “а ані ж нам в спіну стрілялі”. Дід пройшов горнило війни. Він подолав одного з окупантів – німецького. Він захистив свою землю і свій народ. Але йому сумно через відчуття. А воно береться з отаких речей: в нього вкрали перемогу, його тепер не вважають героєм (читай – захисником своєї землі) і ті, кого героями вважають, “нам в спіну стрілялі” – ось вони шаблони, які часто і ти чув. Досить сильні слова, але чи підтверджуються вони? Чи йшлося колись в Україні про скасування заслуг воїнам Червоної армії? Ні! Чи від того, що воїн Української повстанської армії буде визнаний захисником своєї Української землі, зменшиться героїзм воїна Червоної армії? Ні! Чи була УПА складовою частиною Червоної армії (щоб можна було вважати, що вони стріляли в спину – себто свої по своїх)? Теж ні!

То звідки це все? Ці штампи зустрічаються саме у пропагандистській продукції різних організацій (промосковських – зауваж – організацій, які говорять в унісон з політиками іншої держави, послуговуються тією ж термінологією, тими ж штампами, тією ж мовою), зокрема у комуноідів (я їх інакше і не називаю, адже це не одна організація, а ціле кодло).

На словах вони кажуть, як піклуються про ветеранів, про їхнє добро... А виходить, що почуття перемоги для діда вони спаскудили своїми шаблонами, які тепер мучать старого. Вони цим створюють ілюзію такого собі “сєрдоболія за справідлівасть”, б'ють себе кулаком у зажирені груди, як вони люблять ветеранів і як вони не дадуть глумитися над ними. І при цьому саме вони безсоромно, просто ницо всаджують дідам відчуття “вкраденої перемоги”, відчуття несправедливості, з якою ці діди не в змозі впоратися (бо вони вже ледве ходять!), а від того у старих виникає не просто сум, а неймовірний серединний біль. Цей біль сильніший від усіх болячок, і він же спричиняє все нові і нові хвороби. Ось які ті “радєтєлі”. Вони, бач, “пасуться” на цьому “елєктаральнам полє”, у них, бач, “рєйтінгі”... Гарний спосіб знайшли! Гідний звання хробака! Комуноіди гірші за мародерів!

Вони ніколи не поважали людей! Як тоді, у часи війни, так і зараз ставляться до них – до нас, до наших дідів – тільки як до об'єкту маніпуляцій задля своєї “палітічіскай вигади”. І якщо ми – молоді – ще маємо на них здоров'я, то дідів наших вони нищать, висмоктують з них свою вигоду з кров'ю!

Це їх мій дід згадує, коли розповідає один з фронтових спогадів:

Після обстрілу в окопі сидить на дні парторг і верещить “впєрьод! впєееерьоооод!” А до нього офіцер каже, що тут так не виходить, бо на війні треба кричати “за мною!” І відповідь – “да пашол ти”.

Ще випадок. Місто-герой Севастопіль... З нього напередодні захоплення німцями, вивезли партійну верхівку. А сімдесят тисяч воїнів-моряків потрапили в полон. А ти ж знаєш, що для “атца всєх народав” Сталіна не існувало полонених – були лише зрадники! Тобто сімдесят тисяч воїнів, які стояли до останнього, – зрадники! А оці партійні діячі, які свої шкури рятуючи втекли – не зрадники!

Але біда навіть не в тому, що комуноіди, подібно хробакам – не мають гідності, і живуть з того, що змушують страждати мого і твого діда.

В нас велика держава. Під час Другої світової війни Українці воювали у різних військових формуваннях. Це були і Українці Червоної Армії, це були воїни Української повстанської армії, це дивізія СС “Галичина”, це Українці у складі німецьких військ (адже Німеччина також проводила мобілізацію). Але як би там не було, не забуваймо всі: воїн – це вірність воїнській присязі, це гідність вояка. Лише боягуз, який ховався за спинами побратимів, гідний зневаги. У мирний час люди, які воювали по різні боки, – не є ворогами одне одному. Адже це є звичайні люди, які сповнювали свій обов'язок перед своїм народом, своєю совістю і перед своєю землею! Під час війни вони, прийшли до неї і опинилися по різні боки – і це не їх провина. Кожен з воїнів потім важив життям, стояв горою за своїх побратимів, бачив смерть друзів, рятував бойовий прапор, стікаючи кров'ю не здавався, віддавав останні сили...

А от нащадки тих, хто сидів на дні окопу і верещав “впірьод”, хто шкуру свою прикривав тисячами людей, тепер, бач, правду привласнили: научають, кого слід вважати “правільним”, а кого – “нєправільним”...

Зауважмо, ніхто не зможе сказати про Червону армію, що вона воювала не героїчно, ніхто також не зможе цього сказати про УПА, ні в кого не повернеться язик сказати, що хлопці з дивізії СС “Галичина” тікали з поля бою, як шмаркаті найманці... Ніхто не зможе цього сказати про жодне з Українських військових формувань. А отже – віддаймо шану воїнам! Дай Боже нам бути їхніми гідними нащадками! Дай нам Боже, дивлячись в обличчя своєму дідові-воїну, або біля його могили, дай нам Боже не ховати з сорому очей!

Але ж деструктивними шаблонами все не обмежується... Ці шаблони нищать не лише мого і твого діда (хоча вже за це варто б усіх цих шаблонотворців гнати поганою мітлою!), вони нищать так само і нас з тобою. Нам дуже важливо усвідомлювати те, що ми кажемо, і до яких наслідків може призвести легковажність.

Коли б сказати: “всі, хто у скрутну для України годину взяв до рук зброю і не кинув її, йшов до кінця, життя не шкодуючи, – приклад для наслідування” – то з одного боку визнаними ветеранами і учасниками війни вважалися б усі Українці, які воювали (незалежно від сторони, на якій вони були) – і це б нарешті вирішило питання протиставлення одних Українців іншим. А з іншого боку – тобі і мені було б легше виховувати своїх дітей. Бо ми казали б звичайні слова: “Стати не вагаючись на захист своєї землі – це є найвищою чеснотою для тебе, сину”. І дитина б тоді зростала на прикладах незламної боротьби Українців, вбирала б у себе відчуття сили і слави Української Нації, відчуття гордості за те, що вона – Українець.

А що ми маємо зараз? Із цими вічними маразмами, і поділами, воїнів на “правільних” і “нєправільних”? Так, друже... І я, і ти не захочемо щоб наші діти потрапили у список “нєправільних” захисників. Значить, ми маємо казати щось таке: “Ось, синку, коли постає потреба захищати свою землю... Ти не поспішай, радше подумай, хто переможе... А тоді, приставай до переможців, щоб ґарантовано потрапити до числа правільних захисників”. І кого тоді виховаємо? Жорсткого і послідовного захисника, який стоятиме на сторожі інтересів України, а значить і твоїх? Ні! Ми виховаємо так лише пристосуванця! І якщо захисник у лиху годину миттєво зреагує, а значить матиме бодай шанс на перемогу, то пристосуванець не поспішатиме навіть там, де життєво важливою буде швидкість реакції... А значить, пристосуванець, обов'язково програє у скрутний час! І мова тут не лише про війну, але і про інші важливі для України питання.

Однак, ми бачимо, що виховання йде саме у бік пристосуванства. Чи це в твоїх інтересах? Чи це в інтересах України? Ні!

То хто ж ті, які вічно розпалюють протиборства, стравлюють дідів між собою, не даючи прийняти єдине вірне рішення? Щоб уже дати спокій моєму і твоєму дідові, та дідам інших наших однолітків. Щоб дати Українцям – нам – ґарантовану змогу виховувати своїх синів рішучими захисниками, а не вайлуватими сиднями-пристосуванцями. Ось і думаю я, чи інтересом України керуються розпалювачі і “радєтєлі за справідлівасть”? Чи вони твоїм інтересом керуються? Чи вони взагалі переймаються нами з тобою?

Виходячи зі сказаного, вони керуються інтересом ослаблення України і Українців.

Особисто я ненавиджу цих облудних дегенератів, які з мого діда та з його крові намагаються зробити товар, розмінну монету до своїх виборчих і передвиборчих рейтингів та для галочок у звіті перед своїми замовниками. Ненавиджу цю погань гидотну, яка його намагається знервувати, посіяти в ньому відчуття обдуреності, і тим підкосити його здоров'я (і без того понівечене тяжким пораненням). Облудні торгаші!

А ось до діда свого звертаючись, і звертаючись до твого діда і до всіх тих воїнів, хто пройшов війну, хто загинув, і хто повернувся з неї... Слава вам!!!

Вічна слава героям! Воїнам, які захищали свою землю, яка від народження стала і моєю. Які в бою не кривили душею, які землю цю щедро полили своєю кров'ю – це тепер і моя кров! Дай Боже мені бути гідним вашої пам'яті!

Зірвидах

ЛікNIXнеп

Доброго часу доби, як останнім часом модно казати. Як відомо, будь-яка попса це гарний виховний інструмент для маніпуляції людьми. Коли ж утворюється, скажімо так, критична кількість людей, які є прихильниками певних ідей, а головне, які активно їх поширюють (себто: “це – круто”; “це – престижно”; “це – модно” “це – солідно” – кожному своє), то решта майже завжди слідує за ними, тому що “це – круто”... Навіть не думаючи, чому ж воно “круто”. Це звичайний процес. Готуємо “закваску”, а тоді вже з її допомогою “кваситься” все! Процес звичайний і універсальний, а значить, може бути використаний, як на добре так і на зле.

Так, у свій час, сталося і з продуктами компанії Microsoft. У погоні за монополією вона планомірно знищила мінімум 2 проекти, які були набагато кращі за її продукти (OS/2; BeOS), а притискала і притискає набагато більше (така собі інформаційна війна). Хоча, власне мені дивно трохи інше: не можу пригадати жодної людини, яка спитала б мене: “А чи є ще щось крім Windows?” Так от, для тих, хто все-таки поставив (комусь іншому) це питання, а також для тих, хто все ж хоч трішки замислився над вищесказаним, відповідаю: – “Є!”

Сімейство *nix-систем бере свій початок з часів терміналів, коли за одним комп'ютером працювало 10 і більше користувачів одночасно. І ще з тих часів розвивався як повноціна багатозадачна система, тож “повісити” такі системи “намертво” вдається дуже мало кому, що свідчить про їх виключну стабільність у роботі. На теперішній момент можна говорити практично лише про переваги цих ОС над продуктами Windows-9x/NT/2000/XP/Vista (хоча, справедливим було б сказати, що років 5 тому були суттєві недоліки, правда, пов'язані переважно з сумістністю *nix і Windows :) та інтернаціоналізацією систем). Сімейство поділяється на 2 гілки: System V і BSD. При чому для встановлення останніх потрібний деякий досвід, і випускаються вони переважно як серверні, хоча, останнім часом були спроби випустити системи з більш дружнім до користувача інтерфейсом (DragonFlyBSD). Гілка System V, відома більше як Linux-системи і є більш поширеною, крім того найчастіше не вимагють від користувача глибоких спеціальних знань в області ОС. Більшість Linux-систем є вільними (і, як наслідок, безкоштовними, що, проте, не робить їх гіршими) з відкритими джерельними кодами і поширюються за ліцензією GNU/GPL. Іншими словами ти платиш лише за носії інформації, на яких розміщений дистрибутив.

Зазвичай ОС Linux являє собою не просто операційну систему, а включає в себе також велику кількість програмних пакетів, серед яких можна знайти аналоги практично всіх програм для ОС Windows (крім, хіба-що, спеціальних, написаних для обмеженої кількості користувачів) та драйверів для вличезної кількості сучасного “заліза”. Так що, встановивши систему, ти, скоріше за все не будеш мати проблем зі встановленням драйверів на твої пристрої. Вони уже включені в ядро. Проте не варто лякатися, всі ці драйвери не переобтяжують систему (сучасні ядра Linux мають розмір 1.5-2Мб).

Отже, рекомендую відвикнути від думки, що ОС обов'язково повинна бути Windows, переглядач інтернет-сторінок – Internet Explorer, офісний пакет – Microsoft Office і “якщо не всі цим користуються – значить то поганий продукт”. І таки озирнутися на альтернативу.

З повагою КосмонавТ
[продовження у наступному номері]

Це кака... Це кака... ЦеКа КаПееСеС

KIISS – це ще гірше, ніж просто SS. З газет знаємо, що прихід Гітлера до влади коштував Німеччині 9 млн. людських життів. 7 млн. загинули на фронті, 2 млн. було знищено у концтаборах. СССР втратив 40 млн. на фронті (хоч і кажуть, що 20) плюс репресії. Хто більш «ефективний»?

Лише комуністи могли поставити Леніну-кату, купу пам'ятників. Раніше Ленін один стояв із протягненою рукою – нині ж ми всі.

Зараз у Верховній зРаді 95% колишніх членів КПSS. Вихованців піонерської та комсомольської організації. З них 350 – офіційні міліонери. Вони то чесно заробили? Комуноїди понаплодили злодіїв «в законє»! Лише 30% депутатів визнають себе Українцями. А решта... Чи потрібна нам така Верховна зРада?

І, якщо нічого не змінити, то й нові вибори нічого не змінять, бо знову прийдуть ті самі. Слід спочатку навчитися мислити та знати, кого обирати, та з кого... І тільки тоді обирати.

Російський письменник А.Н. Некрасов колись сказав: „Люди холопского звания – сущие псы иногда. Чем тяжелей наказания – тем им милей господа ....»

Олександр Сальний (Красний Луч)

Мова - твій паспорт або ж довідка про безбатченство

П'ята колона в Україні шарахається від Української мови, як чорт від ладана. Виникає питання, чому?

Адже Бог наділив нації землею та мовою, як кожну людину душею.

Що таке людина без душі? Це тяглова худоба, якою можна керувати, використовувати у своїх цілях. Те саме з країною! Мова – це душа нації, країни. Людина відрізняється від тварини тим, що, окрім інстинкту, має ще власну думку. Нація – свою мову!

Колись Америку населяли племена, які мали свої звичаї, культуру та мову. Та тепер ці власники на своїй же землі живуть у резерваціях, незнаючи своєї мови... Ці народи вимирають, їх діти відмовляються від свого коріння.

На Луганщині та і в багатьох інших областях чути: “Ми нє украінци – ми русскіє” Московія мізки промила гарно... Але ми з Русі (її після того, як Московія стала себе так називати, ще називають Київською). Усі ми – нащадки русинів-русичів (не плутати з москвинами, які долучилися до руйнування Русі). На землях Русі, як спадкоємниця постала держава Війська Запорозького (гетьмани пам'ятали і завжди наголошували на своїй спадкоємності від князів). Тепер, після століть борні української нації за визволення, тут постала держава Україна. Спадкоємниця попередніх тутешніх держав. Щоправда, на цьому зараз не наголошується... Ще б пак! Для того, хто хоче правити тут, краще, коли ми будемо думати, що ми тут байстрюки, а не славних прадідів нащадки.

Від наших пращурів передалася нам мова. Вона об'єднує народ. І щоб наші діти вважали себе одним народом, слід її розвивати. Тоді діти вже не будуть питати по всіх закордонах “Хто ми є?”, бо знатимуть!

А поки такого нема, скажеш “русскіє” – не повірять, бо як в Українця батька, діда народився нащадок “русскій”? Скажеш “укрАінци” і ніхто не повірить! Бо чому тоді говориш московською мовою? Лишається одна назва – хохли!

Люфа

Не нарікаю я на Бога

Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого.
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть. І дурю!
Себе таки, себе самого,
А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люде жито жати...
Веселії жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучше одурить
Себе-таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога!

Тарас Шевченко

Своє життя

Вітаю тебе, читачу!

Ворохобник-бунтівник знову постає, як Пилип-з-конопель, викласти думки Українських Націоналістів на Луганщині. Від Українця для Українця.

Для будь-якого націоналіста великою цінністю є здоров'я Нації. У цьому номері подруга Кішка звертає увагу дівчат на деякі закладки в голові, які спричинюють захворювання.

Великі дяді й тьоті прагнуть заробляти великі гроші. Працею заробляти гроші – почесно. А ось узалежнювати і підміняти свідомість людини – і використовувати задля власного збагачення – це вже Зло. Щоправда, це так не називається. Частіше почуєш щось штибу “удачний маркєтінгавий ход”. Сподіватися, що Українця захистить держава не доводиться, бо навряд чи державою називається те, що лише тягне з людини, нічого не даючи взамін. Щастить хібащо нашим депуцацикам, які влаштували самі собі рай на землі (за мій і за твій рахунок) і становлять якусь зовсім окрему – відірвану від нас із тобою “тусовку”.

Коротше кажучи, на “державних мужів” (тьху!) розрахунку нема. То де порятунок?

Порятунок у тобі! “Я ж таке мале, що я можу?” Але ти не мале! Тебе привели в цей світ всі твої пращури, вони передали тобі знання не словесне, глибинніше. Вони всі – в тобі. Якщо не лукавити перед самим собою, не цвенькати гарними, та порожніми словами, а дослухатися до своєї власної глибини – знайдеш силу і волю. Тоді ти захистишся від будь-яких маніпуляцій!

Створюючи “Ворохобника” ми прагнули додати тобі впевненості: “Твоє життя було дане тобі, і воно належить тобі!” Як ти використаєш його – твоя справа. Знай, що не зможеш сказати “хтось інший винен в тому, що я ось так прожив”. Звичайно, твоє життя потрібне як підпирачка комусь у його справах, просто знай, що в тебе, насправді, є вибір. І знаєш ти про це, чи ні – ти цей вибір робиш!

Зірвидах

Чар твоєї землі

Співи біля ватри серед лісу... Хлюпотіння річки. Голос сопілки... “Ой, на Івана, та й на Купала...” Дівчата у вінках. Розповіді і побрехеньки-жахалочки. Веселощі та стрибання через ватру. І все це оповите неймовірним відчуттям присутності прадавніх, їх участі у тому дійстві.

Здається сама земля говорить до нас мовою, яку знає кожен Українець. Ти шалієш від відчутя сили і впевненості.

Серце сповнюється радістю. Яке щастя бути Українцем і жити на цій землі! Відчувати себе одним цілим із великим Донцем та гнучкою, примхливою Луганкою, говорити з ними однією мовою. Вдихати запах листя дерев, крізь тіні гілок виглядати на небі рідні зорі, лежачи горілиць на теплій землі.

А ще дивитися, як ми цього року, як мерехтять блискавки, здається зовсім поруч... Відчувати, ніби дощ іде довкола, але оминає наш гурт, немов даючи насолодитися і увібрати в себе цю ніч.

У світі багато див. Але диво відчуття себе частинкою великої, давньої і вічної рідної землі – мабуть, є найбільшим дивом серед них.

Зірвидах

Мур-мур-мур, ми любимо глямур

У різні часи існували різні еталони краси. У Давньому Китаї жінки фарбували зуби чорною фарбою – це вважалося дуже красиво та сексуально. У деяких африканських племенах і досі жінки тим красивіші, чим більше на них пірсингу та металевих прикрас. У часи ренесансу жіночки мали бути пухкенькими, якщо ж на спині в жінки було видно лопатки, це вважалося дурним тоном.

У наш час практично по всьому цивілізованому світі еталоном краси вважаються трошки інші жінки. Їх наочним втіленням є глямурні моделі, що дивляться на нас з екранів моніторів, телевізорів, глянцевих і не тільки порно журналів, та різноманітної всюдисущої реклами своїми невидячими немигаючими поглядами.

Звісно, на худеньких струнких дівчатках будь-який одяг виглядає краще, та й шити на них зручніше. А якщо започаткувати один стандарт – 90-60-90, то можна навіть примірок не робити, а шити на всіх однаково. І одяг виглядатиме краще, майже як на вішаках. А в багатих тьоть, що будуть його купувати, буде закрадатися хоча б тінь надії, що в цих лахах вони будуть схожі на молодих та струнких дівчат. Брендовий одяг прямо з показів відвозять на знімальні майданчики голівудських фільмів, і тамтешнім актрисам доводиться так само набувати еталонних розмірів, щоби влізати у ті платтячка та штанішки, що шилися для моделей. А ми отримали новий стандарт жіночої краси – 90-60-90 і всім світом кинулись худнути. Бо тепер, еталоном краси вважаються дівчата з обкладинок журналів, схожі на бранок Освенциму, які дивом врятувалися. Їхній зовнішній вигляд – справа рук професійних візажистів, яким би у моргу працювати, бо хто ще так вдало зробить з будь-чого цукерку, як в останній раз? А якщо ще згадати, що камера в середньому додає 5-6 кг ваги, то можеш собі уявити на що схожі ці красуні в реальному житті.

І справа не в тому, що на цих нещасних просто заробляють гроші, і це ззовні вони гламурні стерви, а справжнє їхнє амплуа більше нагадує рабиню Ізауру. А в тому, що якщо нормальна людина їстиме, як мама вчила, – три рази на день, вона ніколи не набуде тих заповітних модельних форм. У будь-якої профпридатної моделі присутній дефіцит маси тіла. Тобто вони сидять на дієтах, голодують і виснажують себе тренуваннями. У серпні 2006 в уругвайської моделі Луїсель Рамос від тривалого голодування прямо під час дефілє зупинилося серце. Наступною стала 21-річна Анна Кароліна Рестон, що їла одні помідори та яблука. Після чергових зйомок в неї відмовили нирки.

Але принаймні ці жінки знають, задля чого вони на це йдуть. Модельний бізнес – то їхня професія, нею вони заробляють на життя. А от дівчаткам-підліткам, що виснажують себе дієтами, вичитаними у глямурних журналах, і з захватом та заздрістю дивляться в телевізор на красивих і бажаних тьоть, за це навряд чи платять. Вони заганяють себе у психіатричні клініки суто з власного ентузіазму. І “чим далі у ліс – тим товщі партизани”, тобто худіші. Найкращими помічницями тут стають анорексія та булімія – прекрасні хвороби краси.

АНОРЕКСІЯ. Справді, навіщо займатись спортом, коли можна просто припинити їсти. Худнеш – на очах. Єдина проблема полягає в тому, що коли один раз перебореш в собі інстинкт самозбереження, потім їсти вже, справді, не хочеться. Точніше хочеться, але навчений мозок, виснажуючи психіку, таку дурню забороняє. А якщо людина таки зривається, і починає жадібно поглинати їжу, то через деякий час в неї з'являються муки совісті. Вона вибльовує все, що з'їла, або ставить собі клізму (вибачайте за подробиці), аби не дай Боже щось поживне в організмі не загубилось. Оце вже БУЛІМІЯ. Ці хвороби майже ніколи не розлучаються. З часом з організму вимиваються всі мінеральні елементи, стають крихкими кістки, нігті, псується волосся, відмовляє система травлення. Але таких хворих лікують не у звичайних лікарнях, а у дурці, бо лікуватись вони не хочуть – раптом погладшають. В лікарні їх заново вчать їсти, під медичним наглядом.

В якості «допоміжних» засобів для схуднення жінки також використовують легкі наркотики або гормональні коктейлі, для моделей це взагалі звичайна річ. Наркотичний кайф замінює кайф від їжі, інакше існувати у постійному відчутті голоду просто не можливо. Щодо гормональних коктейлів, то це засіб, що чудово працює в якості утримання ваги, але викликає важкі захворювання. Навіть рак, що і сталось з Жаклін Кеннеді. Цей коктейль постійно стимулює роботу надниркових залоз, що виробляють гормони, штучно стимулюючи організм.

Сюди ж, як супутній фактор, можна додати затяжні депресії серед цих фанаток схуднення, незалежно від того, ким вони є, вони ненавидять те, що бачать зранку у власному дзеркалі. Бо воно “товсте і безвольне – ніяк не може схуднути”.

За даними всесвітньої організації здоров'я від 6 до 10 % дівчат у світі хворіли на анорексію чи вже вилікувалися від неї. Кожен десятий випадок анорексії закінчується смертю.

У деяких європейських країнах з минулого року з магазинів прибирають дистрофічних манекенів, а манекенниць змушують зважуватись та не допускають до показів, якщо їх вага не дотягує до норми. Найточніший спосіб визначити чи знаходиться у нормі вага людини, це вирахувати Індекс маси тіла (ІМТ).

ІМТ = вага тіла (кг)/зріст у квадраті (м)

Нормальним вважається ІМТ між 18,5 та 24,9.

ІМТ Кейт Мосс – 16,1. Наомі Кемпбелл – 16,5.

Особисто мені вже просто набридло спостерігати за запамороченнями моїх одногрупниць на парах, щодня слухати розмови про підрахунок калорій та дивитись на обтягнені шкірою обличчя. Інтернет забито блогами дівчаток, які або кричать що вони товсті, або просять про допомогу чи пораду як повернутися до нормального життя без голодування чи об'їдань.

Я, при зрості 170 і вазі 60 кг, нерідко чую, що мені не завадило б схуднути. Куди я відсилаю цих розумників, то вже не для друку. Коли мені сумно, я купую собі шоколадку. А коли депресія – шоколадний тортик.

Наразі на нашій планеті живуть десь шість мільярдів людей. З них два мільярди голодують, інші два мають зайву вагу. А що роблять решта два? Просто живуть і по можливості тому життю радіють. Бо людині для щастя абсолютно не треба бути НЕвагомою. Скоріше навпаки – важити щось для тих, хто тобі небайдужий.

подруга Кішка

Провінційні театри

Театр – це мистецтво, культурний розвиток і «про Луганський український театр можна сміливо говорити як про колектив зі сформованим, неповторним театральним обличчям, що вирізняється своєрідною сценічною формою в сучасному прочитанні української класики, в віртуальному вирішенні сценічного простору, в гармонійному поєднанні музики, пластики, світла, сценографії, акторської гри, у відтворенні мистецькими засобами світогляду людини сьогодення». Діючий репертуар театру дуже різноманітний, тобто кожна людина знайде для себе щось цікаве, от наприклад: музична драма («Ніч на Івана Купала», «Свіччине весілля», «Титарівна»), музична комедія («Сватання на Гончарівці»), мюзикл («Ромео і Джульєтта»; «Три мушкетери») тощо. Також представлена широка програма для малюків, – все це музичні казки.

То чому ж зацікавленість людей у театрі зменшується? Якщо порівняти театр з кінотеатром, то переваг у першого виявляється більше, тут жива гра, глядач сам входить до неї і стає її частиною!

Іноді я чую про «культурний голод», який існує у нас. Це так, мало із загальноукраїнського доходить до Луганська. Але ж ми все одно маємо можливість культурно розвиватися: піти в театр, художню галерею або музей. Шкода, що згори розвиток не стимулюється в культурному напрямку, лише в грошово-крутильному – будуються магазини, при тому всупереч бажанням людей.

Спробую тепер відповісти на питання: «Чому люди кажуть “ні” театрам?». Багато хто просто не розуміє, навіщо туди ходити, не навчені; дехто, справді, не має часу (і це нормально! Так буває). Але, мабуть, проблема глибша, бо невипадково стаття має назву «провінційний театр». Більшість людей згадує про театри, коли чує: «Виставка-ярмарок», «Київські каштани» – це сильно впливає на рівень театру. Що ж, гроші потрібні всім!

Мені здається, що іноді саме наповнення вистави відштовхує глядачів. Відвідуючи театри Луганська, Києва та Львова, я помітила дещо цікаве: в них відбивається те, чим живе місто. У Львові зараз проблема, що люди від’їжджають за кордон працювати, а їхні родичі з сіл переселяються у місто – це дуже актуальна тема у виставах. У Києві в театрах, звісно, все на високому рівні, але замішано на політиці. Що стосується Луганська, то народ наш дуже «опошлєлий», тому і у виставах ми бачимо те саме. А людям, які йдуть до театру, бачити це неприємно. Але актори стараються, і ми поважаємо їх працю, вони – творчі люди, їм важче, ніж нам.

Подруга Кріс

Іграшки любителів народу

Спекотні видались місяці травень та червень. Та як клімат, так і політична ситуація в Україні.

Наші державні мужі вирішили поборотися за місце під сонцем, використовуючи усі методи, не соромлячись ні власного народу, ні усього світу.

Нещодавно ділили народ на різні кольори помаранчеві, голубі, та різні-всякі червоно-малинові підгавкувачі. А люди, стоячи під різними прапорами, підтримуючи своїх вождів, щиро вірили у краще життя!

Тепер людям набридло чубитись за шкурні інтереси брехливих вельмож, то пани взялись за важку артилерію. Почали гратись в солдатиків, як я у дитинстві. Поділили між собою силові структури і, лякаючи народ громадянською війною, почали бавитися.

Ми подорослішали, солдатиків віддали нашим дітям, але наші вожді дорослішати не хочуть, скеровуючи беркутівця на “удодівця”, втягуючи армію, міліцію, не думаючи, що кожен із силовиків має свою сім'ю, хоче поставити на ноги своїх дітей, допомогти батькам та чесно виконувати свої обов'язки перед народом та Україною, а не бути солдатиком у тих політичних торгах.

Звертаючись до тих “великих дядьків” скажу: шановні владці, що вважаєте себе елітою, матюхаючись та ковиряючись в носі перед камерами, утихомиртесь!

В 2004 році народ піднявся проти вас, за краще життя, але своїми махінаціями ви розділили його на різні кольори. Але людина має здібність навчатися... Ми не хворіємо вождізмом, і зможемо ще раз піднятися усі разом, щоб дати перцю знати вам, таким чудовим і різнокольоровим!

Люфа

Народ - вічний на своїй землі

Я живу у м. Олександрівськ, де мешкають багато вихідців із Вірменії.

Хотів би трохи розказати про нашого співрозмовника. Гегам – офіцер у відставці, не словами, а ділом довела любов до своєї батьківщини. Під час карабахського конфлікту став на захист своєї землі, отримав поранення.

Ви – представник одної з найчисельніших діаспор в Україні. Як Вас зустріла Україна?

Гостинно! В мене не було ніяких проблем.

У нас політики заради свого рейтингу піднімають мовне питання. А як Ви ставитеся до української мови?

Не буває Нації без мови. Мої діти закінчили школу з українською мовою навчання із гарними оцінками.

Нещодавно дуже критикувався наказ Президента щодо відзначення 30 червня дня проголошення Відновлення Української Держави та день пам'яті генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Як ви гадаєте чи має Україна знати ту історію, яка передавалася від дідів та прадідів, чи лише ту, що писалася у Кремлі?

Кожна Нація має свою історію. Без неї це вже не Нація. Звичайно, що свою історію для себе Нація має трактувати сама, не припустимо тут, щоб хтось комусь щось диктував із зовні.

Знаю що на заході України, особливо у Львові та Чернівцях є потужні вірменські діаспори. Може чули Ви від своїх земляків, що їх там якось притискають?

Ні. Тисячоліття жили вірмени в Україні поруч із українцями. У Львові є вірменська церков і головний намісник вірменської церкви в Україні знаходиться у Львові.

Що б Ви хотіли порадити нашим політикам, які ділять наш народ, і людям, що йдуть на поводу у цих горе-політиків?

Народ не можна ділити. Політики приходять і йдуть собі, а народ на своїй землі – вічний! Йому і жити тут. Ось це і варто пам'ятати.

І останнє питання, українські націоналісти виступають за те, щоб у паспорті було вказано національність кожної людини. Як Ви до цього ставитесь?

Національність кожної людини має бути присутньою в паспорті. Національність – це святе, а громадянство – державний обов'язок.

 

Гегам навчає своїх дітей ставитись з повагою до України та Українців. Той, хто любить свою Націю той поважає інших людей, бо розуміє, що вони так само люблять свою. Люди, які цінують для себе щось, з розумінням і прихильністю ставляться до інших, які так само ставляться до свого. Лише ті, хто не мають нічого свого, – із заздрістю та злобою сприймають людей, які цінують і плекають (а значить мають) щось своє. А отже, зло не в “різності” Націй, а в думках, які говорять: “Я – нє прінадліжу ні к какой нации”. Зло у відкиданні Нації.

Ілля Єфремов
(переклад українською мовою)

ЛікNIXнеп

[початок у попередньому номері]

Рекомендую відвикнути від думки, що ОС обов'язково повинна бути Windows, переглядач інтернет-сторінок – Internet Explorer, офісний пакет – Microsoft Office і “якщо не всі цим користуються – значить то поганий продукт”. І таки озирнутися на альтернативу.

Тепер про конкретні дистрибутиви

Debian GNU/Linux

http://www.debian.org

Один з найкращих дистрибутивів Linux, який розробляється Лінусом Торвальдсом – автором і головним розробником ядра Linux-систем. Саме його можна назвати “справжнім” лінуксом. Єдиний дистрибутив, який завжди буде вільним. Він розвивається по трьох гілках (stable, unstable, testing) і являється основою для багатьох дистрибутивів, серед яких я б виділив як систему для офісного/домашнього користування Ubuntu/Kubuntu Linux. Debian – досить консервативна система у виборі пакетів, проте завдяки цьому є дуже стабільною в роботі. Для Debian доступні безкоштовні оновлення та ftp-сервер, звідки можна завантажити додаткові пакети.

Ubuntu/Kubuntu

http://www.ubuntulinux.org

Дистрибутив, що базується на тестовій гілці Debian. Фактично є підбіркою нових пакетів, для домашнього та офісного користування. Ubuntu фінансується південноафриканським міліонером і є молодим проектом, що найбільш швидко розвивається на даний момент. І є одним з кращих рішень для домашнього/офісного кориcтування.

RedHat Linux

Також один з “класичних” лінуксів. Після версії RedHat 9.2 компанія перейшла на комерційний випуск продукту RedHat Enterprise Linux (2003 рік), залишивши тестувальний клон Fedora Core (поточна версія – Fedora Core 7). Проте, продукт випускається за ліцензією GNU/GPL, яка вимагає відкриття джерельних кодів, що й привело до того, що на основі як RedHat Enterprise Linux так і Fedora Core була створена величезна кількість дистрибутивів. На відміну від Fedora Core, RedHat Enterprise Linux, як і його попередник – RedHat Linux, є досить стабільним дистрибутивом і часто використовується на серверах, що не заважає йому бути простим у користуванні на десктопах.

Scientific Linux (CERN)

https://www.scientificlinux.org

Один з вільних дистрибутивів, створених на основі RedHat Enterprise Linux. Розобку проекта фінансують кілька урядових фондів Європи та США (CERN, FermiLab, яка теж створила аналог Scientific Linux – FermiLinux). Не лякайтеся страшного слова Scientific (науковий), бо даний дистрибутив можна кількома кліками мишки при встановленні, перетворити на все, що забагнеться. (У мене особисто про нього лишилися тільки гарні спогади).

MyLinux

Linux, створений українською командою на основі Fedora Core, який, проте, відрізняється від неї більшою стабільністю в роботі. Дистрибутив повністю українізований (деякі проблеми лише з консоллю). Захищений варіант MyLinux OKO був сертифікований СБУ, як захищена система. Нажаль, роботи над даним проектом (наскільки мені відомо) не ведуться. Остання версія MyLinux 3.2

SuSE/OpenSuSE

Відкритий варіант продукту німецької компанії Nowell Netware. Теж поставляється у вигляді пакетів “rpm”, як і RedHat-подібні продукти, проте, має деякі особливості, які виділяють її з решти дистрибутивів. Досить стабільна в роботі, хоча я не рекомендував би ставити її на щось більше ніж ПК :) Має прекрасний графічний центр керування всією системою YaST (панелі керування Windows до нього “як до неба рачки” :)) має широкий вибір пакетів (постваляється на 5 CD або 1 DVD). При першому ж погляді помітний зручний та приємний інтерфейс. Підходить як початківцям (наприклад для знайомства) так і для досвідчених користувачів.

Slackware

Один з найстаріших і найшанованіших Лінуксів (не зважайте на назву, що перекладається як “Поганий продукт”). Проте придатний переважно для досвідчених Linux-користувачів, оскільки має не дуже дружній інтерфейс при встановленні та налаштуванні, проте, на даний час створено, багато дистрибутивів, більш дружніх до користувача. (наприклад Vector Linux SOHO – для домашнього та офісного користування).

Knoppix

Завантажувальний CD (LiveCD) для ознайомлення з системою Linux. Також придатний як “шухляда з інструментами” для системного адміністратора, коли треба швидко щось зробити, не завантажуючи комп'ютер.

Gentoo

Linux – для збоченців (або ентузіастів). Досить молодий проект (з 2000 року). Страшенно оптимізований для машини, на яку встановлюється. Причини такої оптимізації – безпосередня компіляція всієї системи на комп'ютері, на який відбувається встановлення (в результаті цього час встановлення ~2 – 3 доби). Проте відрізняється виключною швидкодією та стабільністю в роботі. Придатний лише(!) для досвідчених користувачів та системних адміністраторів Linux.

 

Всі ці дистрибутиви можна замовити поштою на сайтах поширення Linux (наприклад на сайті http://lafox.net).

Слідкуйте за наступними випусками. Далі буде... (про пакети програм – аналоги Windows-пакетів і не тільки)

З повагою CosmonauT

Правічний

Минули тисячі років,
Та дух землі його підняв
І повернув до цього світу,
І він став.
Був за плечима довгий меч,
Очима різав небокрай,
На грудях був Аратти герб –
Славний хрест.

приспів:

Дух тіло єднає,
З духом тіло не вмирає...

Юрба не бачила його,
Все хрюкала в своїм багні...
Співала хором “мусі-пусі”
Він мовчав.
Тоді ж, як очі запалали,
Той хлоп до неба меч підняв.
Тисячолітній його голос
Заспівав:

приспів:

Дух тіло єднає,
З духом тіло не вмирає.
Свого прадіда шануй,
На землі господарюй,
Брудослів'я не вживай,
Ворогам не довіряй,
Це життя не віддавай...
Я прийшов – край!

Юрба в болоті захлиналась,
Тягнула руки догори,
Але це не допомагало
У багні.
А ти стояв на краї світу,
Горів на грудях славний герб,
На нові тисячі років...
Пам'ятай!

приспів:

Дух тіло єднає,
З духом тіло не вмирає.
Свого прадіда шануй,
На землі господарюй,
Брудослів'я не вживай,
Ворогам не довіряй,
Це життя не віддавай...
Ти прийшов – край!

Зірвидах

Є чи НЕМА?

Ти питаєш себе, чому так кострубато йдуть справи в Україні? Чому владоможці, захлинаючись у слині, вовтузяться з якимись дрібними процедурними моментами і розкручують їх до вседержавного масштабу? Якщо питаєш, знай — ти не один.

Ми з друзями на сторінках “Ворохобника” пропонуємо свою думку і свої відповіді.

Все через те, що депутати-показушники не можуть (а мо', й не хочуть) визначитись навіть у базових питаннях... Не можуть встановити, що Є, а чого НЕМА. Дискусії про “Є чи НЕМА” вже стали такими модними, що на них будують шоу і заробляють гроші. А тут вже головне не відповідь, а процес. Огидно, коли від імені України ці шмаркачі лазять по закордонах позичати розуму, щоб там нас навчили, як і що в нас було.

ООН не визнала геноцидом голодомор в Україні. І ось уже новий цикл “теревені-шоу”! Мені гидко... Через те, що сотні тисяч душ загиблих зробили фішками, на які грають у світовому казино.

Мені огидна ця торгівля визнанням. Визнання — у моїй крові. Я ЗНАЮ, що то було. А ці торги не повернуть моїй землі МОЇХ братів і сестер... Лише мають на меті сховати під брудом брехні їх невідомі могили.

Як би не намагались спритні гравці на політичній біржі переконати, що того страшного геноциду не було, як би не уникали “ворошити минуле”, Я НЕ ЗАБУДУ про нього. Я — нащадок тих, хто вижив!

Подивімось на себе. Кажуть, те, що не зламало, робить нас сильнішими. МИ ВИЖИЛИ! Тож ми — СИЛЬНІ! Ми піднімаємося. І ті словесні торгаші нізащо не виторгують в нас Правди!

Лялька і Зірвидах

Земля і Кров

У яких тільки землях не лежать дойче зольдатен! Східноєвропейський лебенсраум рясно засіяний трупами німецьких вояків. Більш ніж півстоліття політико-ідеологічної денацифікації і публічного каяття німців за злочини гітлерівського режиму по-іншому розставили історичні акценти. Але до сих пір Німеччина на державному рівні піклується про те, щоби вояки Вермахту знайшли спокій у пристойних похованнях, а не валялися безіменними кістяками по просторах Європи.

Чи стоїть за цією турботою прихована ностальгія німців по нацистському режиму? Чи, може, проглядає таємна зверхність над неарійським унтерменшем, якому випадково пощастило уникнути справедливого суду? Сумніваюся. Такими фантазіями бавитимуться хіба що одержимі або “клікушествующіє совєтісти”... Що ж спонукає німців піклуватися про спокій і пам’ять тих, кого їх десятиліттями спонукали відцуратися?

Відповідь ми маємо шукати не в офіційних заявах німецьких високопосадовців чи положеннях міжнародних угод, а в собі. У плині повсякденного клопоту ми часто не зважаємо на прості, з дитинства знайомі та зрозумілі речі. Під час передвиборчої гонитви нас занурюють з головою у багно порожніх обіцянок, нещирих клятв і пафосних слоганів, не даючи почути тихий і спокійний голос – голос Землі і Крові.

Саме він нагадує нам, що навколо нас – не тільки ліберали й комуністи, „східняки” й „западенці”, робітники й інтелігенція. „Всі ми – українці”, – каже голос Землі і Крові. Він знайомий нам з дитинства – адже вплетені в батьківську і синівську любов, в гарячу пульсацію юнацького кохання і тугу за Батьківщиною, Земля і Кров завжди з нами. Дідівськими очима вони дивляться на нас з пожовклих фотокарток, дзвенять у відлунні дитячого галасу, сягаючи потаємних глибин нашого єства.

Не всім нам однаково пощастило з батьками. У когось вони розумні і добрі, у когось – ні. Чиїсь батьки досягли вершин, чиїсь – ні. Хтось пишається своїми предками, хтось – ні. Але батьків не вибирають і люблять їх такими, які вони є. Тому що вони – батьки!

Навряд чи онуки полеглих вояків Вермахту всі є шанувальниками фюрера. Таких одиниці. Багатьом німцям дуже соромно за те, що їхні діди брали участь у неправій війні. Але ті, чиї поховання вони сьогодні доглядають, були теж німцями! І віддати їм шану – справа честі для тих, хто поєднаний з ними. Поєднаний Землею і Кров’ю.

Земля і Кров – саме з них постають турбота і вірна любов. Мати і брата не люблять за щось, їх люблять тому що. Тому, що між вами – живе пов’язання Землею і Кров’ю – найміцніше з пов’язань. Воно спонукає до єднання. Так, між нами часто постають розбрат і борня – болісна спадщина старих трагедій. Так, українці різні – іноді дуже різні. Байдужий та лінивий завжи шукатимуть виправдань національній незгоді. Щирі ж і сильні шукатимуть шляхів до порозуміння, хоч би їх довелося наново торувати крізь терни й чагарі. Тому що всі ми – українці!

Багряний

Козацькому роду нема...

“Козацькому роду – нема переводу” – ця сентенція доволі часто звучить і в пресі, і на радіо, і на телебаченні. Тема козацтва розвивалася і розвивається в незалежній Україні, існує 18 незалежних українських козацтв, а в нас на Луганщині є ще й російське (донське) козацтво. Та чомусь сьогодні у суспільній свідомості козацтво сприймається як несерйозне і несправжнє, якесь “шароварне”. Поки що українське суспільство і держава до козацтва ставляться так, як в інших країнах до військово-історичних клубів. Та українське козацтво – не полк найнятих за гроші або рекрутованих безликих вояків. Це – світогляд, побудований на засадах волі, віри й самопожертви.

Тому, перш ніж відроджувати на теренах нашої області козацтво, проводити “козацьку ідею”, відновлювати “козацький дух” треба відповісти на два головних питання.
Перше – визначити місце чубато-вусатого “лицаря” із люлькою, шаблюкою і бандурою у сучасній комп’ютеризованій, екологічно забрудненій і корумпованій Україні.

І друге – знайти серед жителів області справжніх провідників того “козацького духу”, тієї “козацької ідеї”, бо складається враження, що сентенція, виставлена у заголовку, лишається (принаймні для нашого регіону) лише сентенцією.

Коріння першого питання у тому, що з радянських, якщо не з петрівських часів у свідомість жителів величезної Російської (чи радянської) імперії “втовкмачувався” той розтиражований чубатий образ козака-хохла, у шароварах, з люлькою і пляшкою горілки. На жаль, цей образ так припав нам, українцям, до душі, що іншого козака – освічену людину, який говорить трьома мовами, коли треба – воїна, коли треба – хазяїна, та завжди патріота, що душу готовий положити за країну свою, ми залишили для підручників історії й наукових конференцій. І зараз ми все ще перебуваємо під дією цього багатовікового дурману!

Подивіться на більшість сучасних козаків – шаблі, форменки, “ордени й медалі”. Ми навчилися виголошувати промови про незалежну Україну, та не навчилися говорити українською мовою, ми можемо випити чарку з леза шаблюки, а не можемо проказати напам’ять десять слів із гімну рідної країни, ми носимо на шиї хрестики і на погонах зірки, та не носимо в душі Бога і беззастережної любові до народу, до землі цієї. Соромно, браття.
Соромно, бо ми сваримося, ділимо звання і посади, зони впливу і людей, яких перетворили на електорат, а треба єднатися, скидати з себе блискучі цяцьки і зайнятися чорною роботою. Ми чекаємо, що Держава прийме закон про козацтво і нову програму з його відродження , та мета у цього чекання одна – нам дадуть гроші!

Я згоден, без грошей важко, але ті козаки, справжні козаки – наші пращури, не чекали, коли їм виплатять зарплату, а життя клали на розбудову Війська і Країни. Так, вони жили від походу до походу, вони могли пропити й прогуляти з себе все. Все крім дерев’яного хреста, православної душі і любові до України. Та їх поважали всі, і друзі, і недруги, і, що найважливіше, народ. А хто поважає нас?

І тут я переходжу до другого питання – кадрового. Де знайти і як розпізнати тих, для кого українське козацтво не є ще одним приводом для марнославства, не повна грошви кишеня, не баняк із кашею, не щабель на кар’єрній драбині. З яких пісків добувати те золото, через які решета просіювати, у яких водах промивати? Не відаю.

Якщо ви думаєте, що ось зараз я даватиму рецепти і поради, то ви глибоко помиляєтесь. Я сам їх не знаю. І мета цієї статті – не пророкувати, громити і критикувати, а підняти найважливіші на мій погляд питання. Ті, які, на мою думку, повинен поставити перед собою всякий, хто хоче стати українським козаком. Розумієте, стати щоб бути, а не просто, заплативши кільканадцять гривень, записати своє ім’я до великої і святої когорти українського козацтва.

ДідОК (Слов'яносербськ)

Бенкет

Буремний час! Крізь хмари ми крокуєм,
Крізь попіл, сніг і темряву нічну
Буремний час! Нас кличе і шикує
Дідівська кров. На радісну війну,
Як на бенкет, злітаються сок?ли:
За кроком крок - як вибухи громів.
Під стягом Духу й вогняної Волі
Ми йдем у бій вируючий світів.

***

Звіряча лють у шатах дисципліни
шахівниці розоране поле
сонцерукий хрест сталевіє
бовваніє палаючий обрій

всі шляхи перетнуться в безодні
в хижій пащі вогненного лева
кров і попіл зустрінуться в б?рні
розтинаючи землю і небо

Багряний

Протест чи спротив?

"Протест - це коли я кажу: те і те є неприйнятним для мене. Спротив - коли я докладаю зусилля, аби те, що мені не підходить, більше не повторювалось. Протест - це коли я кажу, що відмовляюсь брати участь в будь-чому ганебному. Спротив - коли я докладаю зусилля, аби в цьому не брали участь і всі інші".

Ульріка Майнгоф

Справжнє батьківство

Ми так переймаємося побутовими проблемами, що вже не помічаємо, як планомірно, крок за кроком наближаємось до самознищення! Я не буду доводити шкідливість куріння, переконувати в негативному впливі такого усіма улюбленого пива, чи тим більше заводити мову про наркотики. Про все це нам добре відомо, хоча користі від цього…ну ви самі розумієте, прикладів вистачає. У своїй статті я хочу заторкнути мало відоме, і до недавна зовсім приховане явище, яке має назву ТЕЛЕГОНІЯ, або «феномен першого самця» Це не щось з зоології і навіть не про тварин, ну майже не про них. Це про НАС, про людей!

Спочатку як завжди трохи історії.

Вперше телегонія була виявлена в XIX сторіччі в Англії, приятелем Чарльза Дарвіна, лордом Мартоном, який під впливом свого друга вирішив зайнятися біологією. Він схрестив чистокровну кобилу з жеребцем-зеброю, але приплоду з того не вийшло. Потім, закинувши ідею про виведення нової породи, він забув про цей дослід. Кобила завагітніла від англійського жеребця, і через деякий час народилося лоша з чіткими смугами, як у зебри. Розпочалися досліди, і виявилося, що перший статевий партнер, в описуваному випадку це жеребець зебри, передає деякі зовнішні ознаки наступному поколінню. Той, хто займається розведенням голубів або цікавиться породистими собаками стикався с чимось подібним. Але найцікавіше було попереду. Вже в 60-х роках XX ст. науковцями було доведено, що явище телегонії поширюється і на людей, більше того, у нас воно частіше й чіткіше проявляється. У людини є не лише зовнішні ознаки першого статевого партнера, а й характер, темперамент, та навіть хвороби: венеричні, психічні, захворювання крові і т. д.

Все дуже просто, перший чоловік, який лишив цноти дівчину, буде батьком усіх дітей, яких вона народить у своєму житті, незалежно від того, скільки чоловіків в неї буде потім! Як вам таке? Тепер не треба дивуватися коли у білої сім'ї з якогось Пантюшино народився «темненькій» як ніч хлопчик. Це не засмага, і прати «Тайдом» його марно, просто студент — африканець, що приїхав до нас за обміном, обмінявся не лише культурою з українськими студентками, серед яких була і мати цього малюка. До речі, про це явище знали ще наші предки, яких ми досі чомусь вважаємо дикунами. Так ось у них, коли батьки нареченого шукали йому дружину, перше питання до батьків дівчини було: «Чи чиста дівка?», тобто чи не була вона заміжня, чи не хворіє вона, та головне, чи не несе в собі чуже сім'я. Якщо ж дівчина «гуляла», то вважалося, що вона за це отримає безліч хвороб, а накопичуючи різні генетичні ознаки від своїх партнерів, руйнує первісний образ дитини, переданий першим чоловіком. Тому дитина народжується не схожою на батьків, з купою психічних хвороб та патологій. Жорстоко, цинічно, по дикунські? Але ж куди страшніше бачити 15-ти річних повій і 11-ти річних вагітних дівчат! Нам багато чому треба повчитися у наших предків.

Телегонія — це дуже серйозна річ, і той хто зможе це усвідомити, поки ще не пізно, отримає величезний шанс ростити СВОЇХ дітей, а це справжнє щастя для людини. Якщо ж ти не перший в своєї коханої і хочеш мати від неї дітей, а вони щоб були від тебе, то вихід є. Наші мудрі предки вважали, що лише справжнє кохання може стерти образ іншого чоловіка в тілі жінки. Тому все в твоїх руках.

Мені згадався один американській фільм, молодіжна комедія, в якій школярі пообіцяли собі до закінчення школи позбутися своєї цноти. Потім увесь фільм вони шукали, як це зробити. А коли їм це вдалося, то їх поздоровляли, батьки навіть пишалися ними і всі були щасливі. Саме на таких прикладах ми сьогодні виховуємося, саме про таке думає більшість школярів. Бути незайманим або незайманою зараз не модно, це ознака відсталості. «Цього ніхто не цінує» — казала мені одна моя знайома. Жах якийсь! Це необхідно, життєво необхідно виправляти, бо від цього залежить майбутнє не тільки однієї сім'ї, а всієї нації. Здорова родина — здорова дитина — здорова нація! А все, що проти, вигідно нашим ворогам. І якщо нас так не виховували, то ми повинні так виховувати наших дітей, лише тоді у нас є майбутнє!

Ярополк

Українцю, жалість май!

(відозва до української молоді)

Молодий українцю, серед твоїх краян знаходяться гарячі голови затьмарені ненатлістю культурного загарбання. Ці захлані радикали пропонують збагатити українську національну культуру запровадженням другої мови.

Молодий українцю, слухай голос своєї совісті! Позбуться жадоби й не купуйся на красиві гасла. Зрозумій, що пропонована тобі друга мова, це ніщо інше, як вирваний із горла беззахисного москвина “язик”. Вдумайся, хіба може бути справедливим наше збагачення за рахунок пограбування сусідньої культури. Нам – дві мови, а бідному росіянинові безязика німота.

Дай відсіч недалекоглядним УРА-патріотам! Чини справедливо! Як зустрінеш якогось москвина, то лише українською мовою, ти балачки з болящим провадь. І нехай твій гість московський, заспокоється і знає, українець на “язик” – аж ніяк не зазіхає.

Най московське – москвинові буде!
Будь шляхетним – чужого не руш!

Комітет порятунку московської культури

Починаємо встановлювати Linux

Вітаю всіх, хто таки вирішив поставити собі Linux!

Установка

Трoхи про встановлення нової операційки. Думаю, нікому не захочеться одразу перескакувати на Linux і повністю "зносити" Windows, тож будемо акцентувати увагу на те щоб "примирити" твою нову ОС зі старою.

Тож будемо вважати, що зараз у тебе не чистий вінчестер, а на ньому встановлено Windows, також вважатимемо, що ти маєш досвід установки Windows. Тож будемо розглядати тільки важливі питання, які виникають при встановленні. Іншими словами, виконуючи рекомендації у цій статті, ти нічого не зіпсуєш.

Що ставити

Більшість користувачів-початківців встановлюють Redhat- чи Debian- подібні дистрибутиви. Найпоширеніші з них — Fedora Core (як аналог я б рекомендував Scientific Linux CERN. Він набагато стабільніший, а інтерфейс — майже той самий. Крім того, він не настільки Scientific, щоб не підійшов для робочої станції чи звичайного ПК), Mandriva та Ubuntu. Всі вони мають простий інтерфейс установки (при чому українізований). Тож на них і будемо орієнтуватися.

Куди ставити

Всі сучасні файлові системи для ОС сімейства Linux — журнальовані (як і NTFS), отже дані ти не втратиш навіть при випадковому вимкненні живлення. Коротко оглянемо їх:

ext3 (ext2+журнал) — "класична" лінуксівська файлова система. Надійна, але швидкістю похвалитися не може. Найповільніша з ФС для Лінукса.

ReiserFS — відносно нова файлова система система. Дуже гарно працює з малими за розмірами файлами, зокрема не втрачається додаткове місце при розміщенні малих файлів на вінчестері ("упаковка" у кластер сегментів кількох файлів)

JFS — швидкісна файлова система, розроблена IBM для OS/2. Хоча ФС не вважається досить молодою, проте кажуть, ще й досі з нею бувають глюки. Зі своєї практики можу сказати, що було кілька глюків, але не значних. Швидкість роботи з файлами десь до 10 (так, там написано “десять”) разів більша за NTFS.

XFS — швидка файлова система, адаптована для роботи з файлами більше 1ГБ. Проте досить непогано працює і з файлами малого розміру. Швидкість усіх файлових більша за NTFS. Навіть ext3 показує трохи кращі результати продуктивності.

Усі наведені файлові системи на практиці не потребують дефрагментації через спеціальний алгоритм запису на них інформації (так званий алгоритм Орлова), тож тепер тобі не доведеться марно витрачати години на дефрагментацію дисків!

Якщо хочеш надійності — юзай ext3. Вона вже встигла всюди себе зарекомендувати :)

Як ставити

У всіх вище перерахованих дистрибутивів є графічний менеджер установки, а для тих, хто хоче спробувати екзотики у текстовому вигляді пропоную Debian, чи, скажімо, DeepStyle (український дистрибутив, базується на SlackWare). Якщо лінукс встановлюється на комп'ютер з Windows, то в процесі установки потрібно вибрати ручну розбивку дисків, виділити мінімум 1 вільний диск на вінчестері для встановлення лінукса і відформатувати його у бажаній файловій системі. Це можна зробити у розділі "розбивка дисків" при встановленні. Далі потрібно вибрати точку монтування для обраного розділу. Просто встановіть точку монтування "/" (не питай, чому :) про це — в наступному випуску). Крім того, якщо у тебе комп'ютер має менше 512М оперативної пам'яті (або ти зібрався, запускати у себе віртуальні машини, чи, скажімо, кодувати відео), то категорично рекомендується поставити собі розділ підкачки. Рекомендується його робити у 2 рази більшим за розмір оперативної пам'яті. Для цього при форматуванні треба вибрати файлову систему SWAP.

Сумісність файлових систем

Якщо ти маєш Windows, який встановлено на ФС FAT32, то вважай, що тобі пощастило. Сучасні Джерельні коди NTFS — закриті, тому запис у цю ФС відбувається так би мовити “наугад”, а отже лінукс-системи не завжди коректно пишуть у NTFS, проте читають — нормально. Таким чином, якщо хочеш обмінюватись інформацією між Linux та Windows, зроби “буферний” розділ у FAT32. Завантажувач У будь-якого дистрибутива лінукса є завантажувач — програма, яка запускається найпершою і пропонує різні варіанти завантаження операційних систем. Це виглядає як таке-собі меню з пунктами, наприклад "Best OS — Linux" та "Windows XP". При переході до цього розділу програма установки сама визначить, що у тебе вже встановлено Windows. Таким чином, після встановлення ти матимеш змогу вибрати, яку ОС зі списку запустити.

Епілог

Тепер ти маєш у себе на комп'ютері Windows і Linux. Проте, не чекай дива, і того, що все миттю буде працювати так, як тобі подобається. Цього, скоріше за все, не буде з двох причин:

1. У кожної ОС є свої недоліки і переваги.

2. Міграція на нову ОС не проходить за 1 хвилину Клепай і буде склепано!

P.S. Якщо виникнуть питання, пиши до редакції — розберемося...

КосмонавТ

Пригоди українського Рембо

Маніпуляції свідомістю — справа не лише огидна, але іноді бува, що й смішна. Чого лиш варті теревені довкола дублювання кінофільмів.

І справа не в тому, що хвиля “обурення” прокинулася після майже 9-тиріччя вступу в дію відповідного закону. Це навіть не дуже смішно, адже для обурення головне не вчасність, а розкрученість. Смішно те, наскільки масово підхоплюють це наші трударі інформаційного фронту.

От якщо дивитися і щиросердно вірити в говорене з екранів телевізорів чи зі шпальт газет, істинно проймаєшся: “Як так можна! Кінотеатри бідують. Ну не хочуть люди в Україні дивитися фільми українською. Геть дублювання!” Хоч бери і завтра ж на барикади, поруч із кінопрокатниками! Махати руками і хлюпати слиною, час від часу розриваючи афіші на камеру, щоб усі боялись.

Але коли в тебе починають трястися руки і очі наливаються кров'ю, одразу виникає думка: значить, матеріал задумувався таким, щоб викликати саме ці симптоми. Моя ж на то порада — не поспішати гнобити свої нервові клітини.

“Закон суворий, але це — закон”. Кінопрокатники обурюються з того, що в законі мовиться, буцім, іноземний фільм, дубльований російською (власне, будь-якою не українською) мовою, а тоді просубтитрований українською — не годиться для прокату. Іншими словами, субтитри використовуємо, коли фільм дивимось мовою оригіналу.
Коли ж дивимось дубльований, то дублювати можуть і в нас. То хай наші й дублюють.

А вереску! Причому ніхто чомусь не каже, що якщо фільми дублювати українською, то це ж створення робочих місць. Це ж заробіток для українських акторів і перекладачів. Взагалі, це гроші в Україні. Себто у нас! Коли ж ми говоримо про дублювання іншомовне, то це ми говоримо про гроші для закордонних акторів, для закордонних перекладачів. Тобто гроші за кордон. Гроші ВІД України, ВІД нас!

З цього приводу смішними і лицемірними мені видаються переживання за бідуючих громадян України, про те, що в нас вічно “не вистачає фінансів”... Як же ж їх буде вистачати, коли ми готові афіші рвати, аби лиш не зменшився грошовий потік з України у всі світи? А наші актори тим часом нехай оббивають пороги закордонних кіностудій, аби підзаробити. Мо' їх туди врешті й заберуть... За наші ж гроші.

А тим часом кінопрокатники, які ну не хочуть дублювати українською, для підбурення простого люду спеціально затримують прем'єри. Ніби в цьому Конституційний суд винен, магнітні бурі на Марсі і взагалі “соціально-політична ситуація”.

Але й це ще не всі яруси проблеми!

Цікавою мені видалася одна донецька стаття про цю ситуацію. Буцім, люди, щойно дізнаються, що фільм українською, — не купують квитки і йдуть собі. Проблема тут мені ввижається не в тому, що українське дублювання погане... Багато я бачив фільмів з українським дублюванням... Враження: або просто захоплююче і суперово, або ж нормально і цілком прийнятно. Тому не думаю, що у тих фільмів дублювання було ну аж таке кепське, що хоч з хати біжи. Швидше проблема в іншому. У Донецьку, як і в Луганську, найбільше тиражується думка "українське — значить погане".

Керманичі тамтешні у голови жителям нагидили, а тепер їхнє гидження набуло цілком матеріальних форм. Через інформаційну політику, яку ведуть тамтешні (і тутешні) керівники, їхні ж кінотеатри і зазнали величезних матеріальних втрат! І тепер перекладають із хворої голови на здорову, буцім, держава їм винна, що закони “нєправільниє” видає...

Не скажуть же вони: "Вот, рєбята, ми вас пріучалі, шо укрАінскоє — значит плахоє, а нада било гаваріть, що українське, значить НАШЕ!"

З такої точки зору цю проблему можна сприймати як такий собі тест на те, чим займаються керманичі в області. І от, в яких областях найбільше піни навколо цеї проблеми — значить, там вчать поганому. Значить, там людей нацьковують проти власної землі, щоб потім використовувати їх у своїх дешевих цілях, гугнявлячи при цьому про “дімакратію”. А там, де все нормально, значить, там людей менше нервують і накручують. Значить, там людям живеться спокійніше.

Зірвидах

Що обираєш ти?

«Обираючи собі Богів,
ми обираємо свою долю»
Вергілій

У наш час ми знаємо набагато більше про міфи та релгію Давньої Греції та Риму, ніж про вірування Наших Предків, про неймовірно багатий та чарівний світ Слов'янських Богів! Ми чомусь вважаємо, що наша історія починається з хрещення Київської Русі Володимиром, що до появи на наших землях Кирила та Мефодія ми не мали власної писемності та й взагалі були дикунами, які молилися деревам та приносили людські жертви! Повний абсурд! Але таке викладається в школах, в інститутах, відбираючи в нас одне з найдорогоціннішого, що має людина, - пам'ять, гордість нашими Пращурами!

То що ж було до хрещення? До нього ми мали тисячолітню культуру, традиції та віру, яка вчила нас любити та поважати наших батьків, як земних Богів наших, та небесних Богів, як предків наших, бо ми є дітьми та онуками божими! Ще віра вчила берегти природу, і написано було: «Не руйнуй Природу, серед якої ти живеш, бо цим ти відбираєш майбутнє у своїх нащадків, рубаєш гілку Роду свого». І писемність в нас була... Про що свідчать, зразки писемності, знайдені у древньому святилищі "Кам'яна могила". А скільки ми ще не знаємо про нашу спадщину! Але повернуся до віри.

Віра наших предків ховає в собі сенс життя та смерті, бо смерть є лише перехідним етапом для людської душі на шляху вдосконалення. Поняття добра і справедливості, любові до тих, хто заслуговує, і ненависті, але теж тільки до тих, хто на неї заслуговує. Все це передавалося з покоління в покоління, разом з материнським молоком. Слов'янський пантеон налічував велику кількість Богів. Сварог, Лада, Перун, Мокош, Стрибог, Дажбог та багато інших, кожен з яких уособлював якусь стихію, відповідав за людське життя, відносини. Але всі Боги - це уособлення та різні прояви Рода, творця всього живого та неживого, творця Всесвіту, Землі нашої та Праотця нашого. Для характеризування кожного Бога, його функцій, та ролі в житті людини однієї статті не вистачить, цьому присвячені сотні книг. Я ж хочу передати основні принципи, на яких виховувалися наші Пращури. Наприклад, вони ніколи не оскверняли землі, навіть погані висловлювання не дозволялися. Я вже не кажу про її засмічення (це дуже актуально в наш час), бо земля годує, надає сили людині. Земля була святою для нас, її поважали, а не робили з неї смітника, як це дуже часто роблять «цивілізовані» люди сучасності. Ось так жили наші «дикі» Предки!

Повага до батьків та предків своїх, відчуття справедливості, любов до Батьківщини, братерство, сила та відважність - це те, чого не вистачає нам зараз, це те, чим володіли наші Пращури. Не потрібно нам шукати істини у чужих народів та в чужому краї, коли вона є в нас. Треба лише прислухатись до серця свого, крові своєї, що несуть нам заповіт Предків наших, через них ми передамо цей заповіт нащадкам нашим. Згадай, ким були Пращури твої і зрозумієш, хто ти є насправді!

Ведман

Кращі серед НАС

Коротко історію розвитку окремої людини, міста, країни, чи й суспільства вцілому, можна описати чотирма словами: Раб — Воїн — Філософ — Мудрець. Проте, так виглядає ідеалізований розвиток. Насправді ж люди часто не встигають дожити до останнього слова у цій мозаїці, а дехто – навіть, як не сумно це казати, і до другого, так і помираючи рабом суспільних стереотипів, не своїх думок, поглядів, ідей, які їм нав'язують, власних страхів, і, навіть, звичок.

Держави і суспільства часто стають перед такими випробуваннями, які не можуть витримати, і тоді все, що вже було збудовано до цього — руйнується... Тоді найскладніше — знову піднятися з попелу. З Україною таке ставалося не раз і не двічі. Проте, звідкись бралися сили знову і знову розбивати кайдани, в які нас намагалися закувати різноманітні зайди. Навіть короткий перелік спонукає замислитись: Галицько-Волинська держава після падіння Київської Русі; 1648-1657 — часи визвольної війни Богдана Хмельницького; 1917рік — Центральна Рада; нарешті 1991 рік — довгождана Незалежність; 2004 рік... І хоча на рахунок того, чи варто було ставити у цей ряд останню дату зі мною може багато хто посперечатися (а я з ними), але то інша справа. А тут мова про те, що у певний момент часу звичайні люди, яких мільйони, відчули віру в те, що все-таки існує інше, краще життя, і в те, що саме ВОНИ, звичайні люди здатні змінювати світ.

Ще у Біблії згадувалося про золотого ідола, якого євреї, по дорозі в землю обітовану, створили, а потім стали йому поклонятися. Пройшли віки, а світогляд не змінився. Тільки на зміну золотим ідолам і кам'яним бабам прийшли політики, бізнесмени і тому подібні “сильні світу цього”. Ми, і до речі сказати, цілком безпідставно, у своїх думках зробили їх набагато кращими, мудрішими і відповідальнішими за нас, і, навіть, наділили правом вирішувати за нас, як НАМ жити, яким шляхом іти, і кого, зрештою, любити. Проте, майже всі зовсім, забули, що всі “сильні” росли серед нас, були чиїмись сусідам, отримували освіту серед “простих” людей, учились жити у такому ж суспільстві, як і всі ми...

Створюючи собі таких ідолів, і, наділяючи їх правом думати за нас, як ми будемо (хочемо) жити, у якій країні, і в якому суспільстві, ми кажемо, що “не ліземо в політику” — “хай вони самі там розбираються”. А “не лізучи в політику”, відділяючи себе від того суспільства, частиною якого ми є (“моя хата скраю...”), і думаючи лише, грубо кажучи, про власний шлунок, виховуємо серед нас майбутніх політиків, фінансистів, бізнесменів, які будуть сповідувати ту ж філософію хати, яка скраю, і поведуть нас і наших нащадків у щасливе майбутнє розмірами метр на два і з дерев'яною кришкою (яка, до того, ще не всім і дістанеться).
Пусті слова? А згадайте випадок, коли востаннє ви розминулися з можливістю “потягнути” з роботи якусь гайку чи ручку, яка до того ж, могла бути не зовсім вам і потрібна... Мабуть буде зайвим питати, КОГО ж може виховати суспільство яке крадіжку сприймає як норму? І куди може прийти система з уживленим механізмом саморозтягування, саморозкрадання?

Тож пропоную перестати бути рабами і поклонятися першому-ліпшому “божеству”, ховаючи за пазухою крадений огризок, і хоч трохи повірити у себе, що якраз ВИ є тими, хто складає державу, суспільство, і, з рештою, людство, і тими, хто здатний творити навколо себе кращий світ. Не варто чекати лицаря на білому коні, який приїде, повбиває всіх драконів і відновить справедливість, бо вони існують лише там, де є сміливі і відважні люди. Варто прямо зараз братися за роботу, бо її ой як багато назбиралося...

КосмонавТ

Що в Луганську найстрашніше?

Зустрів новий рік з вірою в Бога та в переміни на краще для себе, рідних і неньки України. Але щойно взяв до рук місцеву пресу, підконтрольну босам області, радісні настрої вивітрилися.

На шпальтах газет та програмах телебачення одні й ті ж самі обличчя: колишні провладні, нині опозиційні, зі своєю набридлою балаканиною.
Місцеві депутати мали б вирішувати соціальні та національні питання, у нас же лише шукають ворогів.

Почитаєш їх, послухаєш, і одраз видно, через що Луганщина пасе задніх. Ось вони, тутешні проблеми “номер один”: 1) українізація (серед російськомовної преси почали видаватися україномовні “Ворохобник” і “Наша справа”); 2) ОУН-УПА (невелика кількість місцевих жителів, які не погоджуються з тим, що історія України повинна писатись у Москві); 3) НАТО (організація, про яку мало хто знає, але вона дуже не подобається Москві та її холуям в Україні)
Через ці “проблеми” луганці не можуть міцно стати на ноги. Однак роздування цих “проблем” добре допомагає наживатись місцевим босам, які живуть за принципом “знайдемо ворогів і свої прорахунки на них же і повісимо!”

Але влада забуває, що ми — люди, а не тварини. Ми маємо розум. Тож можемо розрізняти брехню і правду. Навіть ті, хто ще донедавна вірив місцевим босам, потроху починають бачити, що й до чого. А отже, прихильників побрехеньок стає чимдалі все менше. Все важче збирати під свої облудні гасла людей, все важче залучити їх до своїх махінацій... От і казяться на шпальтах і на екранах.

Слава Україні!

Героям слава!

Люфа

В об'єктиві Black-White-Ultras

У сезоні 2005-2006 луганська "Зоря" повернулась до Вищої ліги і з цього часу підтримка на їх трибунах почала різко прибавляти в якості і кількості. Для Black-white ultras досить хороша підтримка на виїздах не є проблемою, не кажучи вже про домашні ігри, тому сьогодні в об'єктиві саме BWU. Відповіді давав один з молодих представників луганського фан-сектору, друг Джафа.

- Хто ти, що ти, як довго ходиш на фан-сектор “Зорі”?

- Я студент. На фан-секторі вже два роки.

- Розкажи про Black-white ultras.

- BWU - це узагальнена назва сектору. Історія “движу” починається в 1985 році, коли був пробитий перший виїзд, куди саме не пам'ятаю, десь в область.

- Скільки чоловік регулярно збирається на фан-секторі кожен матч?

- 100-150 людей.

- На логотипі BWU зображено кота. Цікаво, яке відношення мають коти до Луганська? Це щось означає, чи просто клуб сам обрав собі такого талісмана?

- Є у нас так звані інтернет-фанати, якось на гостьовій вони підняли до обговорення тему талісмана футбольного клубу, бо надивились усіляких клоунів, які бігають розважають глядачів на стадіоні. Керівництво клубу підтримало ідею, почалось голосування на офіційному сайті, і з цього сезону з'явився цей кіт. Чому кіт, я і сам не можу зрозуміти. Потім інтернет-фани навіть об'єднались для підтримки Зорі, зробили банер, розтяжку, назвались Wild Cats.

- Ти за 2 роки вже можеш оцінити зміни на секторі. Як було тоді, що змінилось, чи є якийсь рух вперед?

- Звісно, коли я прийшов на сектор два роки тому, нас було близько 30-40 людей, більшість з них старі, нас не було чути абсолютно. Одним із кроків вперед став вихід “Зорі” у Вищу лігу, на секторі почалось з'являтись молоде покоління. Почали працювати над знищенням дудок. Перед кожним матчем розклеювали листівки проти цих "музичних" інструментів. Кількість в принципі з кожним матчем зростає, але, нажаль, все це обмежується фанатінням, дуже мало людей щось намагаються зробити, занадто маленька ініціативна група.

- А як у вас з квитками і допомогою від клубу? автобуси на виїзди чи ще щось?

- Починаючи з виходу до Вищої ліги, клуб нам виділяє безкоштовні абонементи на кожне коло. Але щодо другого кола цього сезону поки що невпевнений. Клуб виділяє кузбаси, на яких ми ІНОДІ ПОВЕРТАЄМОСЬ з виїздів. Завжди намагаємось їздити своїм ходом. В принципі, стосунки більш-менш нормальні.

- Скільки виїздів ти відкатав у цьому сезоні?

- У цьому сезоні йду на золотий. На відміну від минулого, коли я пропустив лише один виїзд.

- Ого, це ж десь 20-25 матчів за рік, за збірну ж, мабуть, теж катаєш...

- Ну давай порахуємо. За сезон 15 виїздів на чемпіонат. Один-два на кубок... за збірну катав тільки домашні ігри, за минулий рік пробив всі чотири. Дуже зрадів календарю. Метою тепер є не тільки домашні ігри збірної, а й виїзди в Білорусь, Казахстан і Хорватію. А “домашки” взагалі тепер буде набагато легше катати, бо Донецьк, Дніпропетровськ і Харків набагато ближче за Київ.

- А як рідні ставляться до постійної відсутності вдома? чи вже звикли?

- Вже звикли. Доки молодий — треба гуляти, відпочивати, відриватись на повну. потім не буде часу на це.

- А який виїзд запам'ятався найбільше? І ще, який матч в цьому році найкращий за супортом був у “Зорі”?

- Ну всі виїзди запам'ятовуються по-своєму. можу виділити Львів півтори роки тому, Сімферополь, коли влітку ночували на південному узбережжі, стрибки з Хортиці в Запоріжжі, Охтирка.... ну в принципі про кожен виїзд є багато чого розказати. Кращий матч по супорту Зоря - Динамо.

- Ну що ж, дуже приємно було поспілкуватись, бажаю розвитку вашому “движу”...

- Дуже дякую.

За матеріалами http://ultras.org.ua

Будьмо щасливі

Друже і подруго, весь гурт, який спричинився до цього номеру “Ворохобника” вітає тебе із Днем Незалежності.

Українська Нація здобула її у вогні і крові. І хоча сам термін “не-залежність” має в собі ледь-ледь приховану, але таки “залежність”, все ж це було одне з перших суттєвих досягнень Нової Доби.

Багатолітній тягар облудних штампів і міфів дає себе знати. Люд бідкається з боку в бік, плутаючи, де головне, а де марнота. Але Ворохобник-бунтівник знає, що так не буде вічно. Що гордий Українець розправить плечі і загукає “Це моя земля!” І так буде обов'язково. Неминуче.

Тому українським націоналістам видається смішним натужне куйовдження різних ЛОТів, “Луганських правд”, “Ізвєстій Луганщіни”, “Ракурсів” і решти меншовартісних (а від того вбогих) видань. Вони так стараються, так щедро ллють бруд на все українське. Певно змагаються за крихти з панського столу... Їхня брехня вже не так отруйна скільки жалюгідна.

Адже Україна ставатиме Україною. І лише так! Іншого не може бути. Щодня все більше людей відвертаються від потоку брехні. Все більше людей розуміють, що більшість луганських ЗМІ, просто відпрацьовує гроші.

Українці відкидають від себе цю погань. Адже розуміємо, що злоба на українське це насамперед шизофренічна злоба на себе самого. Вона – найперше, що виснажує людей.

Українець має змогу розвиватися, рости здоровим, щасливим і заможним. Шанувати землю свою, батьків своїх, народжувати здорових дітей, виховувати синів мужніми і рішучими, а дочок – ніжними і небесно гарними. Щоб почати так жити варто лиш ставати собою. Українцеві – ставати Українцем. Коли ти із собою щирий, то світ всміхнеться тобі.

Сповнений оптимізму я дивлюся у майбутнє. Гарно ж посвяткуй День Незалежності. Докладімо зусиль, щоб наступного року це був уже День Самостійності.

 

Слава Україні!

Героям Слава!

друг Зірвидах

Декалог українського націоналіста

Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави.

Десять точок

Душа Богу! Життя Україні!

Честь – для себе!

Кожен хто хоче себе назвати українським націоналістом має знати Декалог українського націоналіста. Без знання основ, без їх усвідомлення не можна говорити про свою позицію. Адже декалог втілює десять принципів сприйняття світу очима українського націоналіста.

Я дух одвічної стихії!” – дух, який передавався від діда-прадіда – внуку-правнуку, дух любові та захисту своєї неньки від ворогів. Він поставив на грані двох світів, Європи та Азії, творити нове життя!

Перша точка – українець краще загине у бою, ніж буде бачити, як знущаються над його матір'ю Україною! Воля або смерть. Нічого не втрачаємо.

Друга точка – дозволиш образити раз, ображатимуть завжди. Вмій давати відсіч.

Третя точка – без знання про звитяжний шлях своєї Нації ти ризикуєш стати об'єктом маніпуляцій. Щоб захиститися маєш здобувати правдиве знання.

Четверта точка – бери приклад з лицарів-борців за УССД. Пам'ять про них не дасть тобі схибити. Ти – продовжувач їх справи.

П'ята точка – не дозволиш знущатися над побратимами.

Шоста точка – кожен повинен знати стільки, скільки повинен знати!

Сьома точка – будь рішучим. Заради майбутнього своєї Нації та держави, борися до останнього!

Восьма точка – хто з миром прийде, того хлібом зустрінемо, хто з мечем – той загине!

Дев'ята точка – пам'ятай, таємниця – це те, від чого залежить життя твоїх побратимів. Зрада не для українця!

Десята точка – докладай зусиль до розвитку України. Україна вже повернула більшість своїх земель, але всередині завжди є місце для вдосконалення.

друг Люфа

Богів та батьків не обирають

Сьогодні в нашому місті все частіше можна побачити – на стінах – виведені аерозольним балончиком сварги і руни, а серед молоді все частіше зустрічаються ті, хто назвиває себе «рідновірами», неоязичниками або, на європейський манер, паганістами. Це свідчить не тільки про підлітковий негативзім чи юнацьку кризу самоідентифікації, а й про те, що прийшов час дати відповідь на деякі питання. Відповідь, у першу чергу, самим собі.

З вуст церковних ієрархів часто злітають презирливі слова на адресу дохристиянських вірувань. Мовляв, дикунські забобони! Молилися, невігласи, дерев’яним бовванам, час від часу напуваючи їх людською кров’ю… У відповідь «рідновіри» таврують Церкву, християн і святу Трійцю. Мовляв, не треба нам Бога, який каже нападнику ще й другу щоку підставляти. Яке до нас, українців, має відношення християнство, якщо за Біблією богообраний народ – євреї? Велика дурниця – вірити в чужого Бога!.. Що й казати, дискусії в питаннях віри настільки ж запеклі, наскільки іноді беззмістовні. Чому? Зараз поясню.

Жбурляти прокльони в пітьму віків – справа, звичайно, захоплююча, але неблагородна. Ми, українці ХХІ сторіччя, не маємо права зневажати тих, хто віками напував цю землю своїм потом і кров’ю. Якими б примітивними чи жорстокими не здавалися б сьогодні древні вірування та звичаї, ми повинні шанобливо ставитися до наших пращурів, хоч би скільки тисячоліть не розділяли нас.

Крім того, слід зрозуміти, що між християнством (релігією) і Церквою (організацією) є суттєва різниця. Не тільки справами духовними займаються «церковнослужбовці». Інакше навіщо, наприклад, Російській Православній Церкві власний Центр інвестиційних програм? Або навіщо РПЦ займатися готельним бізнесом?.. Не хочу здаватися упередженим! Ватикан є також неабияким землевласником і співвласником мережі готелів «Хілтон» в Італії... Так що в справах церковних теж доводиться боротися з конкурентами – і за душі, і за валюту.

На чий же бік слід стати нам, простим українцям? На бік України – кажу вам я! Бо Богів не обирають, як не обирають батьків.

Дохристиянські вірування українців органічно пов’язані із європейським язичництвом. І саме це ріднить нас з європейськими народами, а не пусті балачки про «демократичні цінності» та «ринкову економіку» – машкара, за якою проглядає хитрий і хижий писок транснаціональних корпорацій.

Що б там не казали церковні ієрархи, наші пращури, поклоняючись богам Неба і Землі, не заганяли планету в глухий кут екологічної кризи. Древній слов’янин-мисливець не мав права вполювати більше, ніж треба було для прожитку, і не мав права завдавати впольованій істоті більшого болю, ніж змушував мисливський промисел… А Вотан, верховний Бог скандинавського пантеону, віддав своє око і провисів 9 днів зі списом в боці задля осягнення Знання і Мудрості!.. То ж будьте певні – древні Боги знали, що таке самопожертва, честь і справедливість.

Так зване «хрещення Русі» було викликане цілим комплексом чинників. В тому числі і політичних. До того ж, науковцями (істориками, етнографами, релігієзнавцями) вже давно доведено, що на теренах України утворився симбіоз народних дохристиянських вірувань та християнства. Відомо, що часто християнські церкви будувалися або на місці язичницьких капищ, або в місцях, де відчувалася особлива «сила».

Цілій низці християнських святих було приписано риси прадавніх Богів. Наприклад, в народному образі Іллі-пророка вгадуються риси Перуна. І досьогодні в народній обрядовості досить мирно співіснують елементи християнства та язичництва. Чому? Тому, що вигноїти те, що настільки глибоко закорінено в народній культурі, - дуже важка справа. Свого часу комуністи теж хотіли позбутися «опіуму для народу», але на більше, ніж відчутна шкода, вони не спромоглися.

Як би там не було, християнство зробило (і робить) свій внесок в розвиток української культури. Серед християн без ліку тих, хто своєю думкою, словом і ділом виборював і уславлював Українську Націю. Митрополити Петро Могила та Андрій Шептицький, щирі християни Григорій Сковорода і Тарас Шевченко… Язичник Святослав Хоробрий і християнин Богдан Хмельницький, скептичний щодо релігії Іван Франко і християнин Степан Бандера. Все це – пантеон Українських Героїв. Наших Героїв, які народилися на нашій землі і стояли за неї. То ж як ми, українці, можемо ділити їх на «хороших» і «поганих», не зраджуючи своєї честі? Шануймося, браття!

друг Багряний

Болото і Буревій

Якщо тобі буде хтось казати, що живемо у нудний час, що найбільша боротьба зараз – це мишача метушня у Верховній раді про те, хто що кому сказав і як хто образився – не вір. Не вір, бо то все лише показуха. Її задача – роздути мізерне до неймовірних розмірів. Щоб ми цінували всяку дрібноту і підтримували ту куцу “еліту” у її тарганячих перегонах. А між тим усим, за купою і на йоту не значного пороху, щоб не помічали справжніх баталій!

От, наприклад... Хто ти за національністю? Питання тривіальне, як “раз-два-три”. Однак, що вбільшості чуємо у відповідь? “Та зараз важко сказааати... стільки всього намііішано. Мати такаааа-то, батько такиииий-то... Хто я?” Таких “хто-я” зараз розплодилося купа. Людей з батьками-дідами, з повними родинами і в одночас ніби безрідних.

Сказати б “то й що!” Це не важливо, бо тут же - “ригіони” і “памаранчиві”, тут же ковбаса і квартплата, тут же лупа, врешті решт, із карієсом! Стільки нагальних проблем! Куди там розбиратися у тій “кривавій плутанині”, сидіти з калькулятором і відсотковою більшістю (ніби у Верховній раді голосуванням) вибрати собі національність.

На цьому місці дозволю собі ремарочку, що коли людині калькулятор визначає національність, значить ця людина – безбатченко, безродько. Калькулятор такій людині ніц не допоможе!

Та важливе зауваження інше: оці всі невизначеності, та іронічні питання “хто я?” говорять про одне: належність до Нації зараз, так би мовити, поза увагою. Але в центрі уваги – помаранчево-регіональні паперові “бої”, плітки і чутки про “зірок”, ну і таке...

Очі і вуха – зайняті. Не вистачає часу думати. Зараз час – шалених темпів. Вже хоч би за ним встигнути! А за тою гонитвою за часом, ще ж треба і особисте життя владнати. Людина зараз існує у таких умовах, що їй потрібні готові рішення і висновки. Учні і студенти в інтернеті більше шаряться по сайтах “скачать рєфєрат”, “скачать курсовую”, випущено вже цілий книжковий стос “1000 найкращих творів” і такого повно! Більшість обирає готові рішення, заготовки, шаблони і штампи.

Ну, хіба не рай для маніпуляцій?!

Щоб уберегтися від зловмисних маніпулювань, варто би було об'єднати зусилля. Адже це дає змогу розвантажити кожного, взамін даючи більшу захищеність і відчуття спільності.

Належність до Нації – це належність до спільноти. Нація – спільнота, утворена єдністю крові і землі. Нація – єдність Духу! Але це звучить якось абстрактно і нібито далеко від реалій. Професійна спільнота захищає інтереси людей певного фаху: вартість роботи, наприклад. Нація – захищає інтереси людей генетичного і духовного рівня.

Коли твоєму братові стане важко – ти допоможеш і тим врятуєш рід свого батька. Але, якщо ти не знатимеш про те, що то твій брат, або не надаватимеш значення поняттю роду, то ворог винищить і брата твого, а тоді і тебе – поодинці.

Як із родом, так і з Нацією. Якщо не надавати значення належності Нації, то захист геному (від генетичних небезпек: дегенерації, хронічних захворювань, послаблення здібностей) покладається всім своїм тягарем на кожну окрему людину! А ти можеш вирішити проблему, коли дівчата (не усвідомлюючи своєї українськості) “по приколу” або через гроші злягаються із чужинцями-зайдами? Можеш вирішити проблему, коли до українок-луганчанок, яких ти і я вважаємо найкращими і найкрасивішими дівчатами в світі, чужинці ставляться, як до повій? Можеш вирішити проблему хворобливості суспільства, в якому панує суцільне національне нехлюйство і, як наслідок, нехтування власним здоров'ям? З року в рік хвороби стають небезпечнішими, а люди вразливішими... Можеш це припинити самостійно? Можеш гарантувати, що твою дитину не труять черговим щепленням? І таких питань – безліч.

Коли люди не відчувають себе належними до Нації – вони поодинокі, а значить вразливі. Їх можна винищити поодинці і при тому НІХТО не стане на захист, нікому не буде діла: “кожен сам за себе”. Якщо українським дітям завдано шкоди внаслідок хімічної атаки – чути плач. Але цей плач для людей, байдужих до визначення своєї національності, не більше, ніж плач якоїсь незнайомої людини. Наслідок “недбальства” – не більше. Недбальство – це “ай-яй-яй” і все. А масована атака проти Української Нації, це атака проти всіх і кожного – це вже причина вивернути навиворіт всіх відповідальних за цей злочин.

Вочевидь так звана “еліта” зацікавлена в тому, щоб ми не надавали значення приналежності до Нації. Їй вигідніше, коли ми своє життя, життя власних дітей будемо віддавати за звичайне “ай-яй-яй”. Так їй дешевше буде від тебе відкуплятися.

Українську Націю намагаються приспати, відволікти на беззмістовні паперові баталії і пластмасові плітки. І поки люд за всим тим теліпається, ніхто й не помічає, що перетворюється на біомасу. Що Українську Націю намагаються нищити.

Ти вважав, що часи зараз нудні? Зараз йде війна. Пильнуй, ставай на захист себе і своїх рідних. Ставай на захист Української Нації. Мусимо вибороти собі справжнє життя!

друг Зірвидах

Магазинна Людина

«Сучасна людина фактично визнала, що вона – ідіот. З нею треба поводитись, як з ідіотом. Показувати картинки замість тексту та пояснювати так, наче їй чотири роки. Ніякого інтелекту, ніякого світогляду. Споживачем керує автоматика, і нічого більше. Візьміть це за відправну точку в ваших подальших діях!»

Як вам таке? Цю цитату я знайшов у підручнику по психології реклами. Запам'ятайте це слово, СПОЖИВАЧ, бо саме таке ім'я має представник цивілізації Нового тисячоліття! Без почуттів, без ідеалів, без принципів! «Громадянин усього світу» бо більше не має Батьківщини, «дитя всієї планети», бо вже не потребує родини, цілковитий індивідуалізм, як на цвинтарі! Homo shopus, якого цікавить лише те, що рекламується. Наука? Ні! Мистецтво? Ні! Духовність? Ні! Ні! Ні!

Стародавні греки вважали думки – це божественні накази. Якщо в голові з'являлася якась думка, грек був впевнений, що це повідомлення «з Олімпу». Закохався? Це від Афродити. До бою? Це від Ареса. Сьогодні люди чують рекламу чіпсів з беконом і стрімголов кидаються їх купляти і це називають свободою вибору. Греки себе хоч не обдурювали.

Споживач – це не людина. Якщо не згодні, подивіться на репортажі з святкових розпродажів, хіба там знайдуться люди? Ані краплинки sapiens в очах. Дикість, ненажерлевість, ну точно як у фільму жахів з Йовович в головній ролі. Як і у тому фільмі ми маємо справу з вірусом, який вже навіть має наукове визначення – шопоголія. Найбільше поширення він отримав у так званих «розвинених» країнах, де матеріальне збагачення та соціальне самоствердження стали основними життєвими принципами.

Як основні причини: матеріальне збагачення, збільшення платоспроможності громадян, що викликає зростання попиту на різноманітні товари, попит в свою чергу стимулює збільшення виробництва, а конкуренція на ринку призводить до збільшення асортименту запропонованих товарів, сюди ще додається просто тоталне зарекламнення людини, спрямована руйнація традиційних цінностей, знищення колективних зв'язків на усіх рівнях (родина, нація, релігійна конфесія) Як результат, людина поступово перетворюється на СПОЖИВАЧА, з усіма вище зазначеними характеристиками.

Як боротися з цим вірусом? Це питання є актуальним лише для країн, які ще тільки стали на шлях «економічного розвитку» (я до таких відношу і Україну), бо державам бізнес-класу вже нічим не допоможеш, вони перейшли в стадію хронічного захворювання, лише хірургічне втручання може покращити ситуацію, але і це тільки теоретично. Ми ж ще тільки відчуваємо наближення епідемії. Модні покази, фірмові товари відомих виробників з зачумленого Заходу, це ще навіть не симптоми.

Але всім добре відомо, що профілактика краще за лікування, і в цьому випадку найкращім запобіжним засобом для нас є... наша бідність, бо саме поки ми бідні, злі, голодні, ми зберігаємо нашу душу, зберігаємо нашу духовність. Хтось скаже, що на голодний шлунок важко думати про «високе». Може й важко, але чомусь думається, свідченням цього є українське мистецтво, яке народжувало шедеври навіть за тюремними ґратами, або в гулагівському Сибіру. А ось товстий гаманець чомусь навпаки не підносить людину до вічного, а лише спонукає до ще більшого стовшення. Тому я вважаю, що поки ми бідні матеріально, ми найбагатчі в світі, ми залишаємось людьми, наша «нерентабільність» – це наш імунітет проти чуми інформаційної ери. І головне, треба завжди пам'ятати про те, що ти – це не твоя машина, і не твої гроші, і не твоя одежа.

Ти – не споживач, ти – людина!

друг Ярополк

Дорога

В мене є очі, щоб бачити світ навколо, і щоб читати, що про цей світ пишуть інші. Я маю вуха, щоб чути і язик у роті, щоби бути почутим. Я маю голову, щоб думати і руки, щоб записувати свої думки. Все це маєш і ти. Я не кличу тебе із собою, а просто кажу: «Ось я, а ось - мій шлях. Якщо хочеш іти разом зі мною - іди. Разом іти веселіше».

друг Багряний